Розробки уроків

      

Тема. Українські лицарі-козаки

Мета:

освітня-познайомити учнів із історією виникнення запорізького козацтва, з особливостями прийому в (Січ) козаки, військовим поділом Січі, одягом, зброєю, клейнодами-символами козаків, звичаями, їжею січовиків;

розвиваюча-розвивати дослідницькі здібності учнів, вміння працювати з додатковим матеріалом;

виховна-виховувати інтерес і повагу до минулого нашої Батьківщини, бажання молодих людей запозичити в козаків їх чесноти: мужність, благородство, силу, патріотизм.

Обладнання: ілюстрації, книга «Історія України» Грушевського, посібник «Гомін, гомін  по діброві…», аудіо запис народних пісень, тлумачний словник, мультимедійні засоби., презентація.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань, умінь

Форма уроку: урок-дослідження.

Організація уроку: засідання дослідників історії Запорізького краю (круглий стіл). Учні виконують роль дослідників: історик, філолог, етнограф, поет.

Хід уроку

Викладач (читає вірш Т. Шевченка «Гамалія»)

"Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі

Із нашої України!

Чи там раду радять, як на турка стати,-

Не чуємо на чужині.

Ой повій, повій, вітре, через море

Та з Великого Лугу,

Суши наші сльози, заглуши кайдани,

Розвій нашу тугу.

Ой заграй, заграй, синесеньке море,

Та під тими байдаками,

Що пливуть козаки, тільки мріють шапки,

Та на сей бік за нами.

Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,

Неси ти їх з України;

Почуємо славу, козацькую славу,

Почуємо-та й загинем".

  І. Організаційний момент

Викладач перевіряє наявність учнів.

ІІ. Повідомлення теми, мета та завдання уроку

 Мотивація навчальної діяльності учнів.

Викладач

Доброго дня, шановні гості! Дозвольте вам представити наших високоповажних вчених: історика, етнографа, філолога, поета і з їх допомогою та їх асистентів, помандруємо в давнину, за 400 років назад, коли в Низов’ях Дніпра появилась могутня і сильна Дніпровська козача республіка-Запорізька Січ. Ми узнаємо історію виникнення Січі, особливості прийому в козаки, військовим поділом, клейнодами, зброєю, одягом, їжею козаків. Всі відомості-результат дослідницької роботи вчених.

-Коли ж виникло козацтво, коли була заснована Січ?

Історик.

Не збереглося точних даних про час заснування Січі. Однак найдавніші загадки про козаків сягають ще 14 92 року. Слово «козак» у тюркських мовах означає «вільна людина». Спочатку це були звичайні мисливці, втікачі від гніту, люди, які понад усе цінували волю, життя «без холопа і пана». Це манило до себе втікачів. Згодом вільні люди стали чинити хоч і стихійний, але опір татаро - турецькими  нападниками, а десь із середини 16 століття і організований. Дмитро Вишнивецький разом із козаками побудував на Хортиці фортецю, яка стала першим козацьким бастіоном-Хортицькою Січчю.

Викладач.

Д. Вишнивецький був першим гетьманом Січі. Гетьман-слово німецьке-Головний.

Учень.

А вже в другій половині 16 століття Січ відома далеко за межами України. Європейські володарі відряджають сюди своїх послів, запрошуючи козаків виступити проти султанської Туреччини. В 1594 році в Січ приїздить посол німецького імператора Еріх Лясота, щоб укласти військовий союз.

Філолог.

Хто ж він, Байда Вишнивецький? Дмитро Іванович Вишнивецький належав до сім’ї багатих феодалів. Але ж феодали бували різні. Знаємо серед них і таких патріотів, які у важку для Вітчизни годину ставали на її захист спільно з народом. Вишнивецький став одним із перших організаторів і полководців українських козаків. Саме під час й командування відбулися перші гучні сухопутні  й морські походи запорожців на Крим і в Туреччину. Історик вважають, що саме Вишнивецький запровадив на Січі човни з буйволових шкур, щоб легше було, в разі потреби, переносити їх на руках по суходолу.

Під час одного з походів князь Вишнивецький потрапив у полон і в кайданах відісланий до Туреччини.

Мученицька смерть козацького ватажка правдиво оспівана в народній пісні. Почеплений ребром на гак, він жив ще три дні, аж поки турки не розстріляли його з луків за те, що лаяв їхню віру. Дмитро Іванович Байда-Вишнивецький віддав життя за честь і свободу української землі.

Виразне читання «Пісня про Байду»

В Цареграді на риночку

Та п'є Байда мед-горілочку;

Ой п'є Байда та не день, не два, 

Не одну нічку та й не годиночку;

Ой п'є Байда та й кивається,

Та на свого джуру поглядається:

«Ой цюро ж мій молодесенький,

Та чи будеш мені вірнесенький?»

Цар турецький к ньому присилає,

Байду к собі підмовляє:

«Ой ти, Байдо, та славнесенький!

Будь мені лицар та вірнесенький,

Візьми в мене царівночку,

Будеш паном на всю Вкраїночку!»

«Твоя, царю, віра проклятая,

Твоя царівночка поганая!»

Ой крикнув цар на свої гайдуки :

«Візьміть Байду добре в руки,

Візьміть Байду, ізв'яжіте,

На гак ребром зачепіте!»

Ой висить Байда та й не день, не два,

Не одну нічку та й не годиночку.

Ой висить Байда та й гадає,

Та на свого джуру споглядає,

Та на свого джуру молодого

І на свого коня вороного:

«Ой джуро ж мій молодесенький,

Подай мені лучок та тугесенький,

Подай мені тугий лучок 

І стрілочок цілий пучок!

Ой бачу я три голубочки-

Хочу я убити для його дочки.

Де я мірю-там я вцілю,

Де я важу-там я вражу!»

Ой як стрілив-царя вцілив,

А царицю-в потилицю,

Його доньку-в головоньку.

«Отож тобі, царю,

За Байдину кару!»

Історик.

Січ за час свого існування 8 разів змінювала своє розташування. У 70-х роках 16 століття Січ була на острові Томаківці, а з 90-х років-розмістилася на другому дніпровському острові Базавлуці. З 1652 Січ перебувала на Микитоному Розі (поблизу Нікополя). Тут формувалось повстанське військо, а Богдана Хмельницького обрали гетьманом. Звідси 22 квітня 1648 року козаки на чолі з Б.Хмельницьким розпочали визвольну війну українського народу.

Найдовшу історію мала Чортомлицька Січ життя якої пов’язано з діяльністю Івана Сірка. 25 років був гетьманом І.Сірко, боронив землю від нападників і не одного разу не потерпів поразки.

Викладач.

Про Івана Сірка співав народ , кобзарі. Не обійшли увагою його й поети.

Поет.

Загудів степ запорізький,

Як чорніє море,-

Понеслися запорожці

Облавою в поле…

Ой не вітер в полі грає,

Не орел літає–

Ото Сірко з товариством

По степу гуляє.

Учень.

За царя Петра І  Чортомлицька Січ-козача вольниця-була зруйнована. Козаки заснували Січ на Півдні на річці Кам’янка, а згодом аж в Олешках під Херсоном, що входили до Кримського ханства. Під час російсько-турецької війни в 1775 році Січ була заборонена. Козаки вийшли за Дунай територію Туреччини, утворивши Задунайську Січ.

Аудіозапис «Ой Морозе, Морозенко..»

Викладач.

Які ж були правила прийому в Січ? Чи кожного, хто приходив, приймали, що повинен був уміти новоприбулий. Між іншим, жіноцтво в Січ не допускалося. Якщо якийсь нещасний мав сміливість привести жінку, сестру чи матір-його карали смертю.

Етнограф.

Дмитро Іванович Яворницький, фольклорист і етнограф, так розповідає про прийом новаків у Січ. Прийнятий  до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 куренів. Тут він змінював власне прізвище на якесь нове прізвисько. Цю зміну робили для того, щоб приховати минуле тих, хто приходив у Січ. Адже притулок тут знаходили ображені і принижені, ті, хто втікав від панів, ті, кого приваблювала воля і слава.

Сценка.

Сценка «Посвячення у козаки»

Новачок. Добридень, панове козаки!

Отаман. Парубче, в Січі мани розмовляти козацькою мовою.

Новачок. А як же мені бути, коли я ні козацької, ні турецької , ані германської не знаю ?!

1 козак. Ги ги! Ти дивись на цього дивака!

2 козак. Та ота ж мова, якою ти розмовляєш, парубче, і є козацька!

Новачок. Слава тобі, Господи! Ще не козакував, а вже й козацької знаю!

Отаман. А тепер, парубче, ти складеш присягу на вірність вітчизні і нашій справі козацькій.

Новачок. Хрестом Богом клянусь!

Отаман. Чи сповідуєш ти віру нашу православну і чи визнани її догмати!

Новачок. Як–як? (впустив шапку)

1- й козак. Хреститися вмієш? (сміється)

Новачок.( Тричі хреститься).

2-й козак. А «Отче наш» знаєш?

Новачок. Вже читати? (полегшено)

Отаман. Ач, який прудкий! (хитрувато). А в Піст Великий скоромне споживаєш?

Новачок. Та я і Масницю скоромного не бачу, не те, що в Піст.

Козаки:

1 -й.  Наш хлопець!

2 -й . Авжеж  що наш!

2 -й. Добрий буде з нього козарлюга!

2-й козак.  Якої б віри не був новоприбулий, а вступаючи до товариства козацького неодмінно мав перейти в православну віру.

Отаман. Ну от що, парубче! Якщо хочеш довго проказувати, то пильно приглядайся до наших військових порядків і навчайся січовому лицарству! Рахуватимешся віднині за куренем Василя Непийпива. А прізвище твоє буде…

1-й козак. Губишапка!

2-й козак.(сміючись)-А й справді, парубок-то наш з переляку аж шапку впустив! Лови-но ,козаче!

Отаман.(до військового писаря). Отак і запиши: «Козак Губишапка зараховується до куреня курінного отамана Василя Непийпива».

Викладач.

Козаків називали характерниками, тобто чарівниками, видовищами.

Учень (асистент етнографа).

Від природи українці вирізнялися хистом майстерно розповідати, вмієш підмічати смішні сторони в інших і зображувати їх в жартівливому, але не образливому тоні. Цією рисою вдачі запорізьких козаків пояснюються й ті дивацькі прізвища, якими вони наділяли новаків: Півторакожуха, Непийпиво, Нетудихата, Лупиніс, Загубиколесо, Задериколесо, Задерихвіст. Людину, яка мала на зріст, вони називали Махинею, велику-Малютою, шибеника-Святошею, лінивця-оброволею, вайлуватого-Черепахою, хто спалив курінь-Палій, хто високий і тримається прямо-Товкач.

Викладач.

Як і кожне військо, запорозькі козаки мали свої атрибути влади-корогва, бунчук, пернач, печатка військова, литаври чи тулумбаси.

Етнограф.

Булава належала кошовому отаману. На військових радах він тримав булаву завжди в правиці. Це ажурна срібна з позолотою куля, інколи унизана коштовними камінням.

Учень-хорунжий.

Військове знамено чи корогва шилася з шовку малинового кольору із зображенням державного гербу і Спасителя, який благословляє козаків в бій. Носив корогву хорунжий, який ішов перед усім військом, а за ним-гетьман.

Учень-бунчужний.

Бунчук–це проста пофарбована в чорне палиця завдовжки 4,5 аршина (1м 20 см). На верхівку палиці набивали мідну або позолочену кулю, а під неї вкладали фарбоване біле і чорне волосся з кінського хвоста з 4 чи 6 косами поверх волосся. Носив бунчук бунчужний і під час походу тримав над головою отамана, аби  військо знало, куди веде його отаман.

Учень-суддя.

Печатка-військова, кругла, зроблена із срібла із зображенням козака і написом: «печать славного війська запорозького низового».

Учень-полковник, який носить пернач.

Пернач або жезл носив полковник за поясом. Це та ж булава, але менша за розміром. Інколи під кулею було 6 пір’їнок чи  підвищень, насаджених упоперек.

Учень-довбиш.

Литаври чи тулумбаси-приналежність усього війська. Людина, яка били в литаври називались довбиши. Тулумбаси срібні чи залізні котли з натягнутою на них шкірою і дерев’яними паличками для ударів по шкірі.

Викладач.

Усі клейноди зберігались у Січовій церкві Святої Покрови.

Історик.

Запорозьку піхоту вважали найкращою в Європі. Вона героїчно й майстерно билася з ворогом на суші, шикуючись у три шеренги. Перша–стріляла, друга–подавала, третя–шеренга заряджала рушниці. Запорізька піхота уславилась штурмом. Кожен із козаків мав шаблю, лук із стрілами й списа, а також вогнепальну зброю: мушкет, пістоль, самопал. Запорожців називали «мушкетним військом». Окрім того, у козаків були ще й келепи-бойові молотки, якірці, рогульки й дротики, що застосовувались проти ворожої кінноти.

Учень.

Гаківниця-довга і важка рушниця, яка була на озброєнні запорізьких козаків у 15-16 столітті. Під час стрілянини її прикріплювали до землі своєрідним гаком. Уражала на відстань до 300 кроків.

Учень.

Мушкет–ручка вогнепальна зброя з глотовим затвором. Мушкет з’явився в 20-х роках 16 століття в Іспанії, потім в інших країнах. Калібр до 23 мм, вага 8- 10 кг, куля важила 50 г і пробивала лицарські лати, далекобійність до 250 м.

У 16-17 столітті був на озброєнні запорізьких козаків. Пищаль-важка рушниця та артилерійська гармата.

Викладач.

А тепер про роль козацтва у громадському, освітньому і релігійному житті України.

Краєзнавець.

Січ-це не тільки військо. «Козацтво,-як говорив історик Михайло Грушевський,-було заступником, оборонцем і покровителем освітянського життя». На раді війська запорізького було постановлено про організацію шкіл в усіх парафіях і в самій Січі. Дякуючи січовому товариству та її гетьману Сагайдачному братська школа в м. Києві була перетворена в Києво–Могилянський колегіум, а згодом і академію.

Викладач.

Військо запорізьке фінансувало школи, богоугодні заклади, будівництво церков і монастирів.

Поет.

Про це співається в думі:

Срібло, злото на три часті паювали:

Першу часть брали–на церкви покладали,

На святого Межгірського спаса,

На Святою Покрову давали,-

Котрі давнім козацьким скарбом будували,

Щоб за їх, встаючи й лягаючи,

Милосердного Бога благали.

А другу часть між собою паювали.

А третю часть  брали,

Очеретами сідали, пили та гуляли.

Філолог.

Гетьман Сагайдачний стає на захист православ’я. Б Хмельницький, П. Сагайдачний та інші стали поборниками освіти в Україні, дякуючи їм появилася бібліотека. Вони самі були високоосвічені люди.

Викладач.

Це ми говорили про козаків, як людей незвичайних, захисників справедливості, поборників освіти, науки. А які ж вони були в буденному житті?

Етнограф.

Повсякденне життя козаків складалось так: вставали козаки вдосвіта, вливалися холодною водою, молилися Богу і сідали до сніданку. В курені на козаків чекали налити у «ваганки» (дерев’яні корита) страви, а побіля ваганків-напитки-горілка, мед, пиво, брага-у дерев’яних коновках-(відрах)із привішеними до них коряками (михайликами). Перед їжею знову молились. Їсти починав отаман, який сидів на чільному місці, а за ним-всі козаки. Рідкі страви їли ложками, а тверді-руками. Печеного хліба до столу не подавали.

Учень.

Страви козачі для нас зараз даються екзотичними. Це соломаха-житня мука чи пшоно, зварені на квасі, тетеря-пшоняна каша з прісним тістом. Вживали козаки рибу, м'ясо, дичину, вареники, гречані з часником галушки тощо.

Учень.

До зайшлих людей козаки були гостинні: «В Запоріжжі усякий охочий може прибути в курінь і їсти-пити з козаками без будь-яких розпитувань і дяки за гостинність»-писали очевидці.

Викладач.

А чим же козаки займались у вільний час?

Філолог.

У вільний час, як свідчать літописи і перекази, козаки проводили бойові навчання, чистили зброю, точили шаблі, латали одяг і взуття або відпочивали.

Учень.

На дозвіллі запорожці полюбляли точити  теревені, пожартувати, послухати розповіді бувальців, тримаючи в руках люльки–носогрійки.

Викладач .

Ось як про це говориться в жартівливому вірші.

Поет.

«Се козак – запорожець ні об чім не тужить,

Як люлька є й тютюнець, то йому  й байдуже.

Він тільки й знає

Коли не п’є, то воші б’є, а вже не гуляє»

Викладач.

Була в запорожців «обчеська» люлька великих розмірів, прикрашена коштовним камінням. Із такої люльки тягли всі по черзі, обдумуючи похід чи інше діло. Щоб повністю уявити, що за люди були запорожці, подивіться на картину Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

На перший погляд ці люди веселі і безтурботні, сміються, а придивіться уважніше.

(Демонстрація картини, учні коментують )

Козаки шанували пісню, гру на кобзі. Кобзарі для них шановні люди. Старі козаки ставали кобзарями. Піснею почитали походи, вона супроводжувала їх в дорозі, розвеселяла душу в неволі, славила козаків-переможців. За козачим звичаєм і на нашому уроці зазвучить козача пісня.

«Ой на горі та й женці жнуть»

Викладач.

Підійшла до кінця мандрівка по нашому славному Запорізькому краєві. Ми з вами познайомились із історією появи Січі, із зброєю і клейнодами козаків, їхніми звичаями, їжею, розвагами. Сподіваюсь, що інформація, яку ви сьогодні почули, допоможе вам узнати краще історію рідного краю, проникнутися повагою до славного минулого нашої країни, і дозволить вам стати гідними громадянами нашої України.

Всі попрацювали дуже добре. За дослідницьку роботу історик, етнограф, філолог, краєзнавець, поет і їхні асистенти отримають високі оцінки .

ІІІ. Закріплення матеріалу.

Рефлексія

Сьогодні на уроці я узнав, що..

Мене вразило, що..

Найбільш цікавим для мене було..

Я зрозумів, що

IV.Оцінювання навчальної діяльності учнів

V.Домашнє завдання.

Скласти усний твір-розповідь «Козацькому роду-нема переводу».

   
Тема. Берегині роду нашого 2

     Мета:

освітня-познайомити учнів із постатями видатних українок Роксолани(Анастасії Лісовської), Анни Ярославівни, Евеліни Ганської, Марії Башкирцевої; визначити їх роль у формуванні української ментальності.

розвивальна-розвивати в учнях здібності до пошукової роботи, формувати вміння працювати з додатковою літературою;

виховна-виховувати повагу до жінки, до минулого нашої країни, почуття патріотизму.

Обладнання: портрети, репродукції картин, вислови про жінок; мультимедійні засоби.

Тип уроку: урок-засвоєння нових знань

Форма уроку: урок-дослідження

Форма організації навчання: групова

Міжпредметні зв’язки: культурологія, історія України

Хід уроку

«Я-жінка, я-берегиня роду…».

І. Організаційний момент

Викладач перевіряє наявність учнів на уроці. Учні сидять за партами (по 6 осіб) ), на партах портрети героїнь, про яких вони готували інформацію

ІІ. Повідомлення теми, мети і завдання уроку

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів

Викладач.

У нас сьогодні зустріч із жінками–українками, які прославилися в світі. Це Роксолана, Анна Ярославівна, Евеліна Ганська, Марія Башкирцева.

Українські жінки нарівні з чоловіками творили національну історію, залишаючи у ній глибокий, психологічно яскравий і повчальний слід. Одна з таких українок, яку примхи долі піднесли зі становища невільниці-рабині на найвищий щабель суспільної ієрархії–до султанші наймогутнішої на той час у світі Османської імперії, є Роксолана (Анастасія, за деякими джерелами–Олександра Лісовська).

1 група- Роксолана

Учень-історик.

Народилася вона 1505 р. в м. Рогатині на Галичині у родині священика. За свідченням української історіографії, 1520 року Анастасія ще неповнолітньою дівчиною потрапила в полон до кримських татар під час чергового набігу на українські землі й була продана до гарему султана Сулеймана ІІ (прозваного Великим, Пишним, Справедливим).

Учень-дослідник.

Спочатку її купив вірменин-перекупник, а продав на Аврет–базарі, (торговище де у Кафі(нині Феодосія) продавали жінок), якомусь царгородському достойникові, а той подарував її до гарему султана. Спочатку Роксолана була служницею. Доглядання Сулейманового сина і спадкоємця престолу Мустафи було наступним щаблем у невільничому житті Роксолани. Відтоді й почався її казковий зліт.

Учень-історик.

 Сулейман побачивши Роксолану, закохався до нестями, був захоплений її вродою, розумом, освіченістю, музичним талантом, чемністю, хоча, за свідченням сучасників, красунею вона не була. Віддаливши першу дружину, кавказьку княжну, та її сина, султан одружився з Роксоланою.

Учень-дослідник.

Роксолана прийняла магометанство, їй дали кілька турецько-арабських імен–Хасеке–Ель–Хуррем–Хатун, що в перекладі українською означали «Велика Пані веселощів і Радості». Ім’я «Роксолана», очевидно, дала їй історія. Наших предків у давнини ну називали аланами, тож, вірогідно, й ім’я „Роксолана” пішло від латинського слова «рекс» (цар) і «алани». Можливо, також, що це ім’я походило від назви давнього кочового племені сарматського походження–роксоланів. Візантійські та західноєвропейські середньовічні автори називали роксоланами (також скіфами й сарматами) русичів і загалом слов’ян.

Викладач.

Павло Загребельний в авторському післяслові до роману «Роксолани» зазначав:«Роксолана, Хурем-усе це її імена, під якими вона знана світові. Турки ще й сьогодні звуть її Хуррем».

Учень-дослідник.

Роксолана народила Сулейманові двох синів–Селіма й Баязеда та дочку Мирму. Вона мала вольовий характер. Щоб посадити на престол свого сина Селіма, вона постаралась позбутися Сулейманового нащадка престолу від першої дружини–Мустафи. Спадкоємцем було проголошено старшого сина Роксолани Селіма. Однак Селім був нездатний керувати державою, і Роксолана дала згоду меншому синові Баязеду підняти повстання проти батька, щоб престол перейшов до нього. Султан придушив повстання. Баязед був змушений тікати до Персії, де й загинув. Роксолана не зазнала будь-якого покарання–так палко кохав її султан. З політичних міркувань вона віддала дочку Мирму заміж за великого візира Рустем-пашу. Таким чином, державна турецька політика значною мірою визначалася й скеровувалася самою Роксоланою.

Учень-історик.

Деякі історики вважають, завдяки її впливові на Сулеймана у 20-50-х рр. XVI ст. турецькі й татарські набіги на Україну порідшала, проте це не відповідає дійсності. Про причетність до державної політики свідчить також участь Роксолани у військових походах разом з Сулейманом (наприклад, у поході проти мадярів 1526р.), у поході на Відень (1529р.) та ін. Роксолана–єдина султанша, яка за тисячолітню історію Османської імперії не носила чадри.

Викладач.

У історії вона відома також як велика добродійниця. У Медині вона побудувала водоводи та велику мечеть Сулеймана, у Стамбулі–мечеть, притулок для вбогих, лікарню.

Учень-дослідник.

Померла Роксолана в жовтні 1561р. (за іншими відомостями 1558 або 1563). Похована у восьмигранній усипальниці, збудованій за велінням Сулеймана ІІ. Понад чотири століття стоїть ця гробниця. Всередині під високим куполом вирізьблено алебастрові розети, прикрашені смарагдом, улюбленим самоцвітом Роксолани. Коли помер Сулейман, а це сталося через вісім років після смерті коханої дружини, його поховали поруч з Роксоланою, як він і заповідав.

(Уривок з роману Павла Загребельного «Роксолана») читає учень

«Ні років, ні місяців, ні днів. І так усе життя. Тільки перші п'ятнадцять років жила Роксолана, а тоді мовби вмерла, і час зупинився для неї. Точка відліку часу ув'язнена в гаремі разом з нею, пори року, тижні, місяці, роки;: відмічаються тільки, залежно від дрібних гаремних подій та змін погоди. Так, ніби стріла часу, не маючи ні спрямування, ні сили, зависла в просторі і для тебе настала якась непорушна тривалість, вільна від послідовності руху і від будь-якої змінності. Час зупинився для тебе, він не дає ні надій, ні обіцянок, він розгалужується, мов гілляста блискавиця» над іншими й для інших; але не для тебе, бо про тебе він забув, збайдужів до твого існування, і зникла в ньому навіть тривожна небезпека повернення усього найгіршого, коли зватиметься він уже й не. часом, а містичним горським словом «црван».

Та хоч як непорушно, сиділа Роксолана за непробивними мурами Топкапи, хоч яких обмежень зазнавала, для тіла і духу, хоч. як. намагалися невидимі сили зупинити для неї час, відгородити її від нього, кожна прожита мить приносила усвідомлення нерозривного злиття з усім сущим, відчуття своїх початків І своєї конечності, і це давало сили і відбирало сили. Рух зоряних тіл, обертання землі, течія рік, шум лісів, гамір натовпів, народження і вмирання, геній і ницість, благо­родство й підступність-хіба це не час і не саме життя?»

2 група-Анна Ярославівна

Викладач.

Цікавою особливістю давньоруських літописів ХІІ–ХІІІ століть є вкрай обмежена кількість свідчень про жінок з князівських родин, особливо дочок та онучок князів. Зрозуміло, літописці передусім звертали увагу на діяння державців, події суспільного, релігійного та міжнародного життя, а родинні справи здебільшого залишалися в затінку. Тому навіть про знатних жінок часів Давньої Русі ми дізнаємося з іноземних писемних пам’яток середньовіччя, свідчення яких суперечливі й залишають простір для гіпотез та фантазії науковців і публіцистів.

Учень-історик.

Дочка Ярослава Мудрого Анна, королева Франції, зі шкільної лави відома сучасному читачеві як хрестоматійна постать в історії Русі. Проте на історичному портреті Анни ще довго залишатимуться прихованими його цікаві складові. Так, точно не визначено рік народження княжни. Історичні джерела називають 1024 або 1025 рр., нині ж у науковій літературі найчастіше згадується 1032 р. У 1048р. (за іншими джерелами 1044р.) до Києва прибуло французьке посольство просити руки Анни для короля Генріха І, який нещодавно овдовів і не мав спадкоємця. Середньовічні хроніки містять повідомлення про те, що до короля дійшли чутки про чудову вроду княжни, і він захотів узяти з нею шлюб.

Учень-дослідник.

Складне внутрішньо-і зовнішньополітичне становище Франції змушувало монарха шукати впливових союзників, а могутність Русі в першій половині ХІ ст. була визнаною в Європі. Тому вірогідним видається, що Генріх І сподівався на військову підтримку Русі ва боротьбі проти ворогів за об’єднання Франції. Зі свого боку Ярослав, мабуть, вважав такий союз корисним для протиборства з Візантійською та Германською імперіями.

Учень-історик.

 Справу про укладання шлюбу було вирішено. Анна з шаною вирушила до Франції. Дискусійною залишається дата вінчання: найчастіше у наукових розвідках називають  14 травня 1049р. або 19 травня 1051р. І тут постає ще одне питання, в якому історики так і не дійшли одностайності: прийняла юна королева католицизм чи залишилася православною християнкою? Дехто з дослідників доводить, що Анна стала католичкою, адже без цього її шлюб з французьким монархом був би неможливим. І не міг вимагати від дружини зречення православ’я, оскільки призвело б до погіршення відносин з Руссю.

Учень-дослідник. До французької столиці київська княжна привезла давньоруське Євангеліє, яке потім було передане до Рейнського собору, дістало назву Рейнського, і всі королі, вступаючи на трон, під час коронації присягали на вірність Франції саме на цьому Євангелії. Ця святиня й нині зберігається в Національній бібліотеці в Парижі.

Учень-історик.

Французька королева, що приїхала з далекої й донедавна маловідомої Русі здобула неабияку повагу у європейських монархів, знали про неї і при папському дворі. Відомо, наприкінці 50-х років ХІ століття до неї звернувся з листом папа римський Микола ІІ. В листі він називає її «славетною королевою», дарує своє апостольське благословення, зазначає, що до нього дійшли чутки про її розум, щедрість до церкви та благочестя, і радить, як виховувати королівських дітей та схиляти короля до розсудливого й поміркованого правління. Цілком вірогідно, що папський лист був наслідком церковного розколу і писав папа до Анни як до православної християнки, натякаючи на перехід до католицизму. Можливо, саме після цього листа Анна прийняла католицьку віру. З 1060 р. вона часто називає себе уже не Анною, а Агнесою, за ім’ям католицької святої

Учень-дослідник.

Королева Анна мала трьох синів: Філіпа (згодом король Франції); Роберта (помер у юні роки) та Гюгона (пізніше–граф Крепі). Побутує версія, що королівське подружжя мало ще й дочку Едінгу, постать якої набула напівлегендарного характеру. Дівчина народилася 1055р., а 1074 монарх вирішив видати принцесу заміж. Та, щоб уникнути силуваного подружжя, Едігна втекла з Парижу і, знесилена в дорозі, зупинилася в селі Пух(околиця Мюнхена). Селяни надали принцесі притулок у хатині, де вона й прожила до своєї смерті (1109р.), навчаючи дітей та лікуючи хворих. Похована Едінга під престолом церкви, що стоїть донині. Близько 1600 р. католицька церква проголосила онуку Ярослава блаженною.

Учень-історик.

По смерті свого чоловіка (1060р.) Анна стала фактичною опікункою малолітнього короля Філіпа І. Французькі хроністи повідомляють, що Генріх І незадовго до смерті хотів оголосити дружину регентшою малолітнього короля, проте вона відмовилася від такої честі й регентом став граф Фландрії Бодеун V. Як опікунка Анна разом з Філіпом І підписувала різні державні документи, що збереглися й донині. Так, на жалуваній Суассонському абатству грамоті є її власноручний підпис кирилицею «Анна реґіна» (Анна королева).

Учень-дослідник.

Пізніше королева-мати зі своїми дітьми оселилася в Сенлісійському замку поблизу Парижа. Саме тут сталися події, що надали романтичного забарвлення долі дочки Ярослава Мудрого. В Анну закохався граф Рауль де Крепі де Валуа, один з найвпливовіших можновладців королівства, і пізніше (напевно, за згодою самої Анни) викрав її. Однак їхній шлюб не було визнано Папою Римським Олександром ІІ, а графа Рауля відлучили від церкви. Проте закохані жили разом в одному із замків графа до його смерті у 1074р. (за іншими відомостями, у1071р.).

Учень-історик.

Після цього Анна змушена була повернутися до двору Філіпа І. Знову її підпис з’являється на державних документах поряд із підписом сина, але вже замість «Анна королева» натрапляємо на «Анна мати короля Філіппа». Востаннє її ім’я зафіксоване на жалуваній грамоті 1075р. Коли померла і де похована Анна-невідомо. Існують різні гіпотези, одна з яких твердить нібито королева повернулася до Києва, де й скінчила свої дні у монастирі. Проте чимало науковців вважають, що Анна доживала віку й похована у Франції.

Викладач.

Насичена подіями життя дочки Ярослава Мудрого постає перед сучасним читачем як сюжет середньовічного роману, в якому поєдналися велич грандіозних історичних явищ та особистої людської долі.

3 група–Евеліна Ганська

Викладач.

Оноре де Бальзак мав родинні зв’язки з Україною. Його майбутня дружина мешкала в маєтку Верхівня поблизу Бердичева. 14 березня 1850 року в Бердівчевському костьолі Св. Варвари було здійснено вінчання славетного французького письменника з графинею Евеліною Ганською, що походила з відомої польської родини Ревуцьких. Бальзак пишався тим, що став чоловіком правнучки Марії Лещинської, дочки польського короля Станіслава Лещинського –дружини французького короля Людовіка XV. До того ж він писав друзям про щасливу розв’язку цієї «великої і прекрасної сердечної драми», яка тривала протягом багатьох років.

Учень-біограф.

Розпочав цю „сердечну драму” лист з підписом «Іноземка», який був відісланий з Одеси 28 лютого 1832 року. Кореспондентка похвалила «Сцени приватного життя» та зробила зауваження, що «Шагреневій шкірі» бракує витонченості почуттів, тобто головної гідності творчості Бальзака. Цей лист привернув увагу письменника і почерком, і стилем, дотепністю міркувань. Почалося листування...

Учень-біограф.

Згодом «Іноземка» відкрила своє ім’я; вона була одружена, а її чоловік, Венцеслав Ганський був старший за неї на двадцять два роки; в них була єдина донька Анна.

Учень-історик літератури.

Спочатку листування було безвинним, пізніше–любовним. Перша зустріч заочно закоханих здійснилася восени 1833 року у Швейцарії, в Невшателі. Евеліна полонила його відразу, тому що була вродливою жінкою, трималася шляхетно і невимушено. «Вона вважала, що він трохи вульгарний, але відчула: незвичайне життєлюбство, що безнастанно бурхало в ньому, затушкувало всі його вади». Потім вони зустрічалися в Женеві, Відні, Санки-Петербурзі, Дрездені, здійснили подорож звідти аж до Парижа...

Разом вони були в Італії. Вона завітала до нього в Париж...

Учень-біограф.

Побратися вони не могли, хоча їх добрі стосунки невдовзі переросли в справжнє кохання. Її чоловік помер у листопаді 1841 року. Й відразу виникли перешкоди для їхнього шлюбу. Майно пана Ганського перейшло до Евеліни, але рідні її чоловіка не хотіли з цим погодитися...

Вона побоювалася також, що коли візьме другий шлюб, то в неї відберуть дочку... Згодом все владнається... А поки що Бальзак та Евеліна листувалися... Він присвячує, дарує їй свої твори, надсилає до України рукописи своїх романів... Коли-не-коли надає своїм героїням її риси... Так, матуся Воке („Батько Горіо”) вимовляє «льїпи» так само, як Ева Ганська... Знатна італійка герцогиня д’Аргайло, уроджена княгиня Содеріні, з роману «Альбер Саварюс»–це також вона, його «люб’язна полька». А весь роман-зашифроване послання до графині-красуні...  

Учень-біограф.

Графиня Евеліна Ганська запросила його погостювати кілька місяців в Україні. Бальзак виїхав 5 вересня 1847 року в Париж, 13 вересня він прибув до Верхівні. Уславлений трудар пера згадував про цю подорож, про українську ніч у листах: «Ніч була чудова; небо скидалося на блакитний покров, прибитий срібним цвяхом. Довколишню глибоку тишу порушав підвішений на шиї коня дзвіночок, що дзвенів без угаву, і ясна й монотонна мелодія якого кінець кінцем ставала дуже милою...»

Учень-біограф.

Україна здивувала Бальзака усім... І будинок Ганських скидається «на Лувр, на грецький храм, позолочений призахідним сонцем». А землі їх такі великі, що не в кожному французькому департаменті стільки землі мають. «Це пустеча, царство хлібів, це прерії Купера з їхнім спокоєм і тишею. Тут починається український чорнозем, шар чорної масної землі глибиною до п’ятдесяти футів... Просто важко собі уявити, які тут простори, яка родюча земля, яку ніколи не вдобряють і на якій щороку сіють пашницю. У молодого графа і молодої графині (дочка і зять Евеліни Ганської) разом налічують близько двадцяти тисяч селян чоловічої статі,... але й вони не в змозі обробити всі ці землі... Тому тут засівають лише ті з них, з яких встигають збирати врожаї...»

Учень-біограф.

Дубовий будівельний ліс, прегарне сукно... «Які незліченні багатства... Та вони втрачають свою цінність через брак залізниць...» Він помітив, що «поруч з казковою розкішшю тут бракує найелементарніших предметів, необхідних для комфорту». Вночі скрізь і усюди темрява; олійна лампа є лише в маєтку, одна лікарня на всю округу, опалюють будинок соломою... Та ще багато недоліків помітив проникливий француз, гостюючи в Україні. Тоді ж він вперше подорожував до Києва. В листі до сестри Бальзак написав: «І ось, нарешті, я побачив Північний Рим, татарське місто з трьомастами церквами, багатствами Лаври і Святою Софією... А навкруги-українське степове безмежжя. Зовсім не зайво глянути хоч раз на це».

Учень-біограф.

Андре Маруа в книзі «Прометей, або Життя Бальзака» писав: «Вважають, що перебуваючи в Україні Бальзак був щасливий. Уперше у своєму житті він опинився в одному з тих палаців з безліччю шанобливих слуг про які мріяв змалку. Бальзака не бентежила та обставина, що за постійною шанобливістю вимуштрованих слуг криються суворі покарання, які можуть спіткати їх навіть за найменшу провину. Та пробачимо цього разу Бальзакові адже він уперше(протягом трьох місяців!) відчував себе вільним від  щоденного клопоту, від нагальної необхідності постачати рукописи видавцям, від осоружної тривоги за різні векселі й несплачені рахунки».

В усякому разі, він був щасливий як людина ще і тому, що його оточували ті, хто його любив, хто про нього дбав, хоча він на деякий час трохи зупинився як письменник. Дійсно, він писав в «українському Луврі» не так ретельно, тому що не відчував тиску обставин.

Учень-біограф.

У самий розпал зими (в січні 1848р.), коли безмежні степи України вкриті снігами, Бальзак вирушив до Франції. Він робив у Парижі свої справи: писав, читав акторам Комеді Францез свою п’єсу для постанови, виставив свою кандидатуру в Академію, одержав грошові надходження, сплачував борги, опоряджував дім на вулиці Фортюне, писав до України листи...

«Я марив Верхів нею цілісінький день. Я так верхівнічаю, так переношуся в мріях до Верхівні, що бачу найдрібніші речі домашнього вжитку. В своїй уяві я відчиняю шафку з цукерками, що стоїть біля підвіконня в твоїй спальні, поруч дверей з червоного дерева, що ведуть до туалетної кімнати; перелічую цяточки воску від свічок, що спливли на оксамитну скатерку того столу, за яким ми грали в шахи... сиджу за склянкою чаю, який завжди подавали о пів на дев’яту... Присягаюсь честю, коханням до тебе–я живу там...» Так писав він до своєї Іноземки.

Відтепер у Бальзака одна мета–знову поїхати в Україну. В разі потреби він вирішив навіть прийняти російське підданство, залишитися на щедрій українській землі назавжди. Славнозвісний француз ладнався до шлюбу, до поїздки. Коли російське посольство видало йому нову візу, київський губернатор надіслав шефові жандармерії Одеси наказ «суворо наглядати за французьким літератором Бальзаком». У Франції нещодавно здійснилися революційні події: хто знає, чого чекати від цього француза.

Учень-біограф.

19 вересня 1848 року він знову, залишивши доручення рідним і близьким стосовно своїх літературних інтересів, вирушив до майбутньої дружини, до України. Бальзак прогостював на цей раз у Верхівні кінець 1848 року, весь 1849 рік і початок 1850 року. Тут у нього вже були свої розкішні кімнати. Йому в усьому допомагав особистий слуга-українець на ім’я Хома Губернащук.

Евеліна Ганська віддала всі землі своїй доньці графині Анні Мнішек. Сама ж мала тільки довічну ренту. Тепер вона могла їхати до Франції, проте побоювалася марнотратства Бальзака, та й стан його здоров'я  непокоїв її.

Сюди до Верхівні, пошта доставляла листи з Франції від матері, сестри, племінниць та повіреного Бальзака. Від нього до Парижа–відповіді на них.

Учень-біограф.

Відомий француз тяжко захворів, нездужало серце. Два лікарі добре доглядали його, біля нього невідступно перебувала його кохана жінка, пані Ганська. Декілька разів він намагався повернутися до Франції, через хворобу про подорож не могло бути й мови. Взимку 1850 року загострився бронхіт. Напевно, пані Евеліна його кохала, жаліла, її мучила тривога. Не тільки ж славою Бальзака можна пояснити те, що вона одружилась 14 березня 1850 року з тяжко хворим чоловіком. Про це свідчать листи тепер вже Евеліна де Бальзак до дочки Анни:

Евеліна. «Мене дуже засмучує здоров’я Оноре: приступи ядухи дедалі частішають, він вкрай заслаб... Я знаю Оноре вже сімнадцять років, а тепер мало не щодня відкриваю в ньому яку-небудь нову якість, про яку до цього не здогадувалася. Коли б він тільки був здоровий! Ти собі не уявляєш, як він страждав минулої ночі. Я сподіваюсь, що рідне повітря принесе йому полегшення».

Учень-біограф.

Щоб ступити на землю Франції з дружиною–іноземкою, йому треба було поїхати до Києва: там Евеліну де Бальзак вписали в паспорт чоловіка і видали візу на виїзд з Російської імперії. Після цієї подорожі він ще гірше захворів. Тільки 25 квітня подружжя виїхало з України до Парижа. Стан Бальзака протягом поїздки був кепський, що йому було не до степового українського безмежжя, яке він так любив згадувати в листах. Йому, «що б там не було, треба померти в рідному гнізді».

Учень-біограф.

Славетний письменник насправді їхав назустріч смерті, і вона, колишня графиня Ганська, тепер його дружина, не відходила від нього, була мужньою і відданою доглядальницею. Він помер у домі на вулиці Фортюне (цей дім він купив, відремонтував і вмеблював для Евеліни) в неділю ввечері 18 серпня 1850 року, чарівна Іноземка з України проводила його в останню путь на кладовище Пер-Лашез. Так закінчилась «прекрасна сердечна драма».

4 група- Марія Башкірцева

Викладач.Великому французькому письмннику Мопассану популярність принесла несподіванку.. Він почав одержувати десятки листів від незнайомих йому жінок, на які взяв собі за правило не відповідати. Проте один з листів вразив його своєю незвичністю, глибиною думок і майстерністю, його писала людина талановита. До того ж кореспондентка попередила, що лишиться йому невідомою. Все це заінтригувало письменника. Мопассан написав їй шість листів, але на останній вже відповіді не одержав. Лише пізніше він довідався, що то була талановита українська художниця з Полтавщини Марія Башкірцева, яка незабаром померла від сухот, їй було всього 24 роки.

Через рік письменник відвідав її могилу і довго простояв над нею в задумі.

Хто ж така ця Марія Башкірцева? Чому її знав французький письменник Мопассан, а ми, співвітчизники, нічого про неї не знаємо?

Учень-біограф

Марія Костянтинівна Башкірцева, народилася 11 (23) листопада 1860року в садибі Гавронці, неподалік від Полтави, а померла 19 (31) 1884 року у Парижі. Вона була красунею та розумницею. Марія була талановитою: з дитинства грала на арфі та фортепіано, розмовляла європейськими мовами, захоплювалася живописом та сама майстерно малювала, співала, самотужки вивчила латину та давньогрецьку мову. Її родина була багатою та аристократичною, але щастя там не було. Батьки розійшлися, коли дівчинці було два роки. Її виховували дід-англоман, шанувальник Байрона, та дві гувернантки.

Учень-біограф.

З дитинства вона хворіла, тому змушена була залишити батьківщину, щоб лікуватися у Франції. В двадцять три роки вона втратила голос, слух, знала, що тяжко хвора, але вчилась малювати у приватній Академії у Парижі, писала «Щоденник».

Учень-мистецтвознавець

Її картини експонувалися, вона отримала нагороди та медалі, й захоплюючі відгуки Еміля Золя та Анатоля Франса після виставок. Часописи Франції репродукували її живопис, у неї брали інтерв’ю. Марина Цвєтаєва присвятила їй свою першу поетичну збірку-«Вечірній альбом».

Учень-біограф

Померла Марія Башкірцева рано, за три тижні до свого 24-річчя. Доля жорстоко обійшлася з її спадщиною. «Щоденник», написаний французькою мовою, був надрукований у 1887 році, а в 1892 році він був перекладений російською мовою. «Щоденник» з’явився в 1916 році, а потім лише в 1991 році.

Учень-мистецтвознавець

Багато картин та ескізів (понад сто), які опинилися в маєтку під Полтавою, загинули від бомбування під час останньої війни. У музеї в Петербурзі збереглися вісім її картин, дві-три-в Ніцці, дві-три в експозиції Люксембурзької галереї (Франція). Декілька–в Україні.

Учень-біограф

У 1877 році вона почала відвідувати приватну Академію Жулана. З того часу Марія вирішила:

Марія. «Я хочу від усього відмовитися заради живопису. Треба пам’ятати це і в цьому буде все життя».

Викладач.

Башкірцева й насправді здійснила цю відмову від зовнішнього світу. Вона із захопленням малює, малює, малює. А в її «Щоденнику» читаємо:

Марія. «День минає швидко, коли малюєш від восьми годин до полудня і від години до п’яти. Жулан задоволений моїм початком. Щосуботи у майстерню приїздить художник Тоні Робер-Флері і він ставиться до мене з особливою увагою... Я недостатньо працюю. Я молода, так, дуже молода, я знаю, але для того, що я хочу, ні. Я хотіла бути славнозвісною вже в мої роки, щоб не мати потреби ні в чиїй рекомендації. Я погано і безглуздо бажала, бо обмежувалась одними бажаннями. Я починаю відчувати справжню пристрасть до мого живопису. Як може моя рука бути нездатною виконати те, що хоче виразити душа?»

Учень-мистецтвознавець

Вона захоплювалася мистецтвом Жюля Бастьєн-Лєпажа, французького художника, охоче спілкувалась з ним і його родиною, непокоїлась, коли він смертельно захворів. До останніх днів вона думала про малювання. У розпачі в жовтні 1884 року вона писала у «Щоденнику»:

Марія. «Все скінчено... Я зовсім хвора... О Боже мій. Боже мій! А моя картина, моя картина! Моя Картина!...».

Викладач.

Подивіться ж на картини нашої хороброї співвітчизниці!

Учень-мистецтвознавець.

Полотно «Дощова парасолька» (1883р.)–найбільш відоме в її спадку. У «Щоденнику» Марія Башкірцева записала:

Марія. «Що я роблю? Маленьку дівчинку, яка напнула на плечі свою чорну хустину і тримає відкриту парасольку. Я працюю на повітрі, і дощ йде майже, кожен день. І потім... що це може означати?».

Учень-мистецтвознавець. Що ми бачимо на картині? Дівча-підліток, величезна парасоля та срібно-синє тло, похмуре, як дощовий день восени. Але все це вражає, навіть дивує натхненням.

Холоднеча; дощ; у дівчинки змерзли руки: вона сховала їх під чорну велику хустину, яка захищає від негоди її тендітні плечі. От так вона і тримає відкриту парасолю та дивиться на нас з тривогою. Щоки, ніс почервоніли, в очах майже сльози чи то від дощу, чи то від довгого чекання.

Викладач

Відчуття беззахисності людини перед негодою, а мабуть, і перед світом передає талановита українська малярка Марія Башкірцева. Це приголомшує. Здається, їй самій було сумно, самотньо в цьому Всесвіті.

Учень-мистецтвознавець

А ось дуже оригінальна композиція «Три усмішки», яка була написана у 1883 році. Ця картина складається з трьох картин: на першій-«Немовля»; на другій-«Дівчинка»; на третій-«Жінка». Ми бачимо, як зростає людина.

Спочатку це дійсно миле й ніжне немовля; проте дівчинка вже справжня особистість, допитлива, лукава несумуюча реготуха. А на третій картині-вже зріла жінка; на обличчі можна прочитати все її нелегке життя. Мабуть, важко складалася її доля, але життєрадісності жінка не загубила...

Викладач.

Життя швидкоплинне, і тому воно прекрасне. Кожному віку притаманна своя чарівність. І все це, цілу філософію життя, вдалося втілити Марії Башкирцевій в композиції з трьох картин «Три усмішки».

IV. Закріплення знань, умінь навичок

Викладач

На завершення уроку давайте все-таки знайдемо відповідь на питання: «Чим знамениті ці жінки, який слід вони залишили в історії?»

(Робота у творчих групах, кожна група готує свою відповідь)

       VІ. Домашнє завдання.

Написати творчу роботу у формі листа до однієї з героїнь нашого уроку.

План-конспект уроку

Викладач.

(Звучить вірш Ганни Чуба)

                             «Жінка»

Нехай мені доля вготовила муки.

Не камінь на плечі, а цілий обвал.

Я буду до щастя простягувать руки,

Я буду молитись на свій ідеал.

Нехай моя доля знедолена плаче,

Карає і мучить нестерпним життям,

Я все-таки сильна, я щось-таки значу,

Я світ цей дивую красивим дитям.

Накотяться біди - повинна здолати.

Підкотиться туга - повинна мовчать.

Немеркнуче світло: я - жінка, я - мати,

Запалена Богом остання свіча.

 І хто мене кине-покинутим буде,

Хто словом осудить-осудиться сам.

Земна і небесна такою пребуду!

Такою достанусь грядущим вікам!

Тема. Берегині роду нашого 1

Мета:

освітня-познайомити учнів із постатями видатних жінок-українок;

розвивальна-розвивати в учнях здібності пошукової роботи, формувати вміння працювати з додатковою літературою;

виховна-виховувати повагу до минулого нашої країни, патріотизм.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань, умінь, навичок

Форма уроку: урок-дослідження, з елементами прес-конференції

Обладнання: мультимедійні засоби навчання, репродукції картин, уривки з щоденника Ніни Матвієнко

Міжпредметні зв’язки: історія України, культурологія

Хід уроку

Берегині роду нашого

Бережуть в житті життя...

І. Організаційний момент

Викладач перевіряє наявність учнів на уроці. Учні сидять за партами (по 6 осіб) ), на партах портрети героїнь, про яких вони готували інформацію

ІІ. Повідомлення теми, мети і завдання уроку

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів

Вступне слово викладача

Берегиня... Найдавніша слов'янська богиня. Це на неї молилися наші пращури, благаючи вберегти від небезпеки їхнє родинне вогнище, їхній рід. До неї зверталися у найтяжчі години життєвих негараздів, бо вона здавна оберігала наш народ, наші ,звичаї, його культуру.

Минали віки, змінювалися боги, але пам'ять про велику Богиню непідвладна часові. Вона невмируща, як невмируща та божественна енергія, яку несе жінка. У когось ця енергія сильніша, у когось слабша, у когось ледь жевріє, бо її пригасила буденність, але коли ми усвідомлюємо своє призначення на землі, то невмируща іскра стає світлом, яке наповнює життя жінки глибоким змістом.  Тоді й народжується  справжня Берегиня своєї держави, як славетна меценатка Гальшка Гулевичівна, як український соловейко Ніна  Матвієнко, як господарка  квіткового  світу Катерина Білокур, як славетна актриса, одна з корифеїв українського театру Марія Заньковецька.

Ми раді зустрічі з образами цих Берегинь.

(Входять учениці, які виступатимуть від імені славетних жінок).

Викладач. Українські жінки уславили себе з часів Київської Русі. І не тільки тим, що ставали дружинами європейських монархів, а й своїм талантом, діяннями на славу рідної землі.

Кажуть, що талант - це дар від Бога плюс щоденна праця. Таким Божим даром наділена душа української пісні, княгиня духу, народна артистка України Ніна Матвієнко. Її слава була народною уже тоді, коли вона не мала звання Народної артистки України. А народною вона була завжди, на сцені, в буденності. її не брали на престижні гастролі хору ім. Вірьовки, в останню мить позбавляли виступів на, так званих, урядових концертах, відкладали на потім надання звань і премій. А голос її не змовкав і не змовкає ось уже ЗО років. Її воістину княжий дух наснажує і возвеличує людську гідність і національну самостійність.                                                                                                                                                                                                                                                           

Учениця (Ніна Матвієнко):

Мабуть, це в мене від мами, яка все життя прожила з піснею. А народилась я в с. Неділиме Житомирської області в сім'ї Антоніни Ільківни і Митрофана Устимовича. Була п'ятою із одинадцяти дітей. Після 8-річної школи училась в Коростенській школі-інтернаті, потім пішла працювати на місцевий завод «Хіммаш». Але думка про подальше навчання не полишала мене. На заводі співала в хорі, заробила грошей, купила пальтечко в кредит, костюм, туфлі і готувалась їхати до Києва, в хорову студію при державному академічному заслуженому хорові ім. Григорія Верьовки. То був 1966 рік.

Викладач. З дозволу Ніни Митрофанівни ми маємо можливість ознайомитись з її щоденниковими записами. Ось про що думала співачка в 60-ті роки, працюючи на підйомному крані заводу.

 Учениця (зачитує):    

«Бувало сидиш на крані, а про небо думаєш, у мене з дитинства глибоко в душу запала мрія: я повинна бути артисткою. Часто Зикіну слухала й думала: «Може й я колись отак співатиму українські пісні».

Учень:

А чи зразу ви визначили, що будете співати?

Учениця (Н.М):

Знала, що буду артисткою, але не знала, яке моє амплуа. Ніби все вміла: говорити, читати, співати. Але визначилася трохи пізніше.

 Учениця: А чи відразу ви вступили до студії?

Учениця (Н.М):

На екзаменах в студії проспівала в 1-му турі. Шукаю себе в списках, хто залишений на II екзамен, а мене нема. Вирішила забрати документи, а мені кажуть: «Вас одразу записали на 3-й». А конкурс... 30 чоловік на місце.

Учень:

Ніна Матвієнко-це справді скарб в українській культурі, адже співає вона не голосом, а душею, серцем. І йде вона до слухача найкоротшим шляхом-від серця. Сольний спів Ніни Матвієнко, своєрідний, оригінальний, неповторний. У цьому ми переконуємося, коли слухаємо ЇЇ.

(Звучить веснянка із творчості Ніни Матвієнко. Виконує учениці).

Учень: У чому ж секрет вашої творчості?

Учениця (Н.М.) Часом на півроку, а то й рік виношую пісню, поки вона не відкриється мені. Багато в чому своїм талантом завдячую мамі, Антонині Ільківні. Мама виросла в праці і з праці. Вона, праця щоденна, важка, робила з неї жінку, матір. Пісня гріла її душу.

Викладач. Поетичність душі, наповненість любов'ю до людей, життя - ось що можна відчути, побачити, читаючи щоденник цієї неповторної жінки, чаруючої своїм голосом співачки.

Учениця (Н.М.) (спогади із щоденника):

«Я спішу, я дзвоню, я витьохкую: рада квітам, дневі, сонцеві. Я кричу, я

кличу, я припрошую: пийте воду моєї пісні всі закохані».

«Хтось приносить у хату сонце і кладе мені на груди... Ти є! Навіть природа стихає від твого духу».

«Хотіла щось сказати - ти зцілував мою думку»

Учень:

Справді, відчувати поетичну музику природи, мати таку поетичну душу може тільки людина, яка щиро закохана в свій рідний край, в свою Батьківщину. Народність співачки бере витоки з історії краю поліщуків, з його легенд, народних пісень та балад. Дехто вважає, що пісні Ніни сумовиті, ніби скупані в народній печалі. Цьому є виправдання. Адже в історії нашого народу чимало сторінок згорьованих, збідованих.

Учениця (Н.М):

І річ тут не в жалісливому голосі чи нюансах, як дехто намагається твердити, а в здатності переживати під час співу. Адже це мистецтво. Не можу співати все підряд-повинна настроїтись на пісню. Іноді буває, що слова не підходять до мелодії, іноді шукаю інших варіантів.

Викладач:

Чомусь молодь рідко співає народні пісні. Цей поворот до першоджерельної краси повинен починатись в батьківській хаті, і не забувайте, що колись ви  станете батьками, то ж завжди у вашій оселі звучить пісня, яка лікує душу і серце, робить людей добрішими, щирішими.

(Звучить пісня Ніни Матвієнко «Чари ночі» на слова О. Олеся.)

Учень:

Справжньою опорою в житті Ніни Матвієнко є її сім'я, яка її завжди чекає. В кожній квартирі є своя візитка, яка характеризує дух, що там вітає. Візитна картка дому Ніни Матвієнко на книжковій шафі у декоративній вазі-всіляке зело: стебла пшениці, жита, коробочка маку, васильки, безсмертники. То своєрідна візитка цього дому, повного людяності, щирості, співчуття і доброти. У її домі панує творчий дух. Донька Таня грає на піаніно, чоловік Петро Гончар-художник. Біля батька-сини Андрій та Іван, які закінчили художню академію. А хто з вас не звертав увагу на вишукані народні вбрання Ніни? Вона зізнається, що завжди любила гарно вдягатися. Проте не терпить повторів і побачила на комусь таку саму сукню - і на своїй хрест поставила. Тому в її гардеробі-переважно авторські роботи, зроблені в єдиному примірнику. А про себе, як жінку, Ніна говорить так.

Учениця (Н.М):

 Співачка я тоді, коли для людей співаю. А в житті буденнім я звичайна жінка. Я звикла все брати на себе-така в мне вдача. Вдома ж я-наймичка. В мене ніколи не було власної кімнати. Розспівуюсь, коли куховарю, прибираю, перу. Я була б романтичною, якби у хаті замість мене порався б хтось інший, щоб  діти були нагодовані і чоловік посмішкою мене зустрічав, щоб я частіше могла відчути себе жінкою. Мені так цього бракую.  

Викладач:

І все-таки вона щаслива жінка. І зовсім не тому, що нагороджена орденом Святої Ольги, щаслива, бо її пісень чекають люди, вони потрібні Україні. Коли на українському телебаченні готувалася передача «Катерина Білокур» із циклу «Незабутні», Ніна Матвієнко мала виконати кілька народних пісень, що повинні були характером мелодій передати дух картини народної художниці.

Потім їй запропонували зіграти роль художниці. А що з цього приводу скаже сама Ніна?

Учениця (Н.М):

Було і легко, і важко. Важко-бо це моя перша акторська проба. Але який дорогий і близький мені цей образ. Інколи здавалося, що слова ті не вивчені, а йдуть від тебе самої, з твого серця, від душі твоєї. Ви знаєте, яка була щира і привітна ця жінка-Катерина Білокур!

Викладач:

Зустрівшись на уроці з Катериною Білокур, ми з вами зрозуміємо, що ж поєднувало ці образи. Про художницю Катерину Білокур заговорили з 1939 року, коли відкрилися її виставки у Полтаві та Києві.

А до цього у с. Богданівку приїхали працівники Полтавського обласного будинку народної творчості. Вони відкрили в Катерині Білокур художницю рідкісного обдарування. Розглядаючи полотна Катерини, слухаючи її пояснення, вони переконувалися, що це справжній самородок у морі народних талантів.

Учениця: Народилася Катерина Білокур у 1900 році. Прожила 61 рік в с. Богданівнці, Яготинського району на Київщині. Це той згусток часу, що вмістив в собі і світову війну, революцію 1917 р. колективізацію, голодомор 1933, Велику Вітчизняну війну. І жила вона тими ж радощами і бідами, що і всі люди. Тільки на відміну від них гріла її душу висока мрія навчитися малювати. Але батькам не було за що вчити дочку, і вона опанувала все самотужки.

Викладач:

Якою ж була вона на вроду, який мала характер, ця жінка незрадливої душі?

Учень:             

Вона була вродлива, чи не найгарніша з-поміж усіх богданівських дівчат, з великими журливими очима, з товстою косою за пояс, вище середнього зросту, стрункою поставою, завжди охайно вбрана, до того ж начитана, кмітлива, розважлива, до всякого діла здатна, вона стала мрією не одного богданівського парубка. До неї сваталися з інших сіл. На вулицю гуляти не спішила. Малювання ятрило її душу. Батьки забороняли їй малювати, не тому, що були лихі. Вони хотіли добра своїй доньці. Надто мати любила свою доньку, мріяла, щоб щаслива була, щоб як людські діти жила. За наполяганням матері Катерина дає згоду на шлюб з нелюбим хлопцем, а в день заручин утікає з дому до Канева, на прощу до Шевченка. Тут знайшла свій порятунок .

Учениця-К. Білокур:  

На могилі Шевченко не було нікого. І мені така вже воля була. Скільки хотіла, стільки й плакала. Як живому Шевченко розказувала, як я хочу стати художником. «Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то може б ви допомогли мені стати художником». Коли повернулася, ніхто не лаяв, не надоїдав заміжжям!

Учень–дослідник:

Саме цікаве те, що ніхто не вчив Катерину малювати, не знала вона, що існують такі поняття в мистецтві, як узагальнення, композиція, перспектива. Вона і гадки не мала про епічний пейзаж.

Тим часом вона малювала своє улюблене суцвіття-весняні, літні і осінні квіти в одному нероздільному вінку. Шість шаржів малювала 3 тижні - по 2 щодня. Вона завжди малювала живе, тому й не поспішала.

Учениця-К. Білокур:

Куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, слідом за мною йде. Та й спати ляжу, а воно вчувається, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, а чи на папір, чи на полотно виливала.                                                 

Учень-дослідник:        

Коли ім'я цієї селянської жінки стало відомим, вона не мала, як і раніше, матеріальної допомоги від художнього фонду од відомих художників та письменників, котрим дарувала свої картини. Ніхто про неї не дбав. Просили, щоб Катерині Білокур забезпечили житло у Києві. Звернулися до М.С. Гречухи, до 1954 року, голови президії Верховної Ради України, відповідального за культуру. Під час одного з оглядів виставки художниці з проханням допомогти переселити Катерину Білокур до Києва, то у відповідь від Гречухи почули: «Хай сидить, де сидить. Ото поки живе в Богданівці, то вона Білокур». Катерина Василівна почула це і пополотніла, її встигли підхопити під руки, а оглядова процесія рушила далі.

Всесвітньо відома художниця пішла з життя непоміченою. Катерина Білокур вмирала в своїй хаті, де навіть не було світла. Це був 1961 рік.

Викладач:

Чому ж такий талант не знайшов ні в кого підтримки, чому в Моїй державі «по-злочинному» не зберегли Катерину Білокур. Чому? Чому? Ці запитання я ставлю собі безліч разів і шукаю відповіді, але однозначної не знаходжу. І мимоволі приходить в голову думка: якби-то Катерина Білокур жила в один період з Гальшкою Гулевичівною - славетною меценаткою 17 ст.?  Впевнена, що Гулевичівна, якби знала про бідкування такої талановитої людини, як Катерина Білокур, обов'язково допомогла б їй. Хто ж вона, ця славетна меценатка, як з її ім'ям пов'язаний розвиток освіти і культури в Україні.

Учень-дослідник:  

Гальшка... Зараз ми такого імені не маємо. Дослідники спочатку вважали, що це Галина або Ганна. Але подальші пошуки показали, що це ім'я Єлизавета, а на польський манер Галштеба. Єлизавета Василівна Гулевичівна (за прізвищем чоловіка-Лозчина). Вона належала до однієї з жінок роду Гулевичів, більшість з яких жили на Волині. В 25 років вийшла заміж за сина уніатського єпископа Гнатія. Красуня і вчена-знала латинь, старогрецьку, старослов'янську, польську, литовську, французьку мови. Коли помер її молодий чоловік, залишилась Лисавета, з малою дочкою Катериною. Родичі покійного чоловіка переслідували її, писали на неї наклепи, бо їй не могли простити вірності православній церкві, українській культурі.

Коли Мозирський маршалок Стеофан Лозка запропонував її свою руку і серце, Лисавета не відмовила йому, хоч він був набагато старший за неї, син Михайло з'явився від другого шлюбу. Дочку Катерину видала заміж за Оршанського хорунжого. Єпископові рідня була дуже обурена цим вчинком.

Учень-дослідник:

1614 рік, спекотної липової пори на Поділлі спалахнула пожежа. Весь Київ зійшовся гасити її. Горів храм Бориса і Гліба, церкви, бібліотека. Лисавета разом з рятівниками носила відра з водою. Ніг не відчувала, цілу добу не присідала. Важко було впізнати, що це багата Гулевичівна. Після пожежі вона відчувала себе духовно спустошеною, не радували її навіть успіхи в господарюванні на своїх землях: батько їй залишив маєток під Києвом, шмат землі на Поділлі та ще й землі Стефана Лисавету весь час переслідували думки.

Учениця-Гальшка Гулевичівна:

У нас є гордість, є гідність, що виховувалися віками. Справді, погляньте на нашу історію, на наші книги. Кіммерійці... Скіфи...Анти...Поляки... Ні, ми не бидло, не раби без роду і племені, ми - прадавня могутня слов'янська гілка. Я зовсім отупіла зі своїми маєтками, господарствами, одвічними грошовими підрахунками. І що тепер господарство, коли згоріли могутні вогнища християнства й освіти: Борисоглібська церква, Богоявленський монастир? Хіба тішитиме мене золото в скринях? Навіщо воно? Дочка живе з чоловіком заможно. Синові виділимо 2-3 села... Досить. Стефан однієї ногою в могилі. На що те золото, коли Київ і вся Вітчизна так обідніли.

Викладач:

Мене просто вражає ця українська жінка своїм прагненням підняти культуру і освіту в Україні.

Учень-дослідник:

14 жовтня 1615 року, в перший день Покрови, Гальшка Гулевичівна вписує в Київські книги магістрату свою дарчу. Ось як звучав дарчий напис.

Учениця-Г.Г.

Я, Гальшка Гулевичівна, дружина його милості і'з коханням до братів моїх та                              рідного народу українського намірилася зробити добро... Я дала, подарувала, записала і відказала і вічним незмінним подарунком на вічні часи даю, дарую, відписую моє власне наслідницьке володіння, власний двір із землею дарую на школу для дітей як шляхти так і міщанських, на готель і монастир, щоб монастир цей і школа розташовані були на цій землі.

Викладач:

Саме  Гулевичівна  запропонувала створити  Київське  братство,  яке  стало осередком культурно-просвітницької роботи.

Учениця-Г.Г.:

Треба щось робити, треба боротися нещадно з унією, з засиллям чужинців у

нашій рідній хаті. Маємо будити людей. Маємо вчити їх. Тягти до освіти, до науки. Погляньте, які виросли у нас кмітливі гарні діти. Куди вони йдуть, що їх чекає?

Учень-дослідник:

Відновлена в садибі Лисавети Братська школа поклала початок знаменитої Києво-Могилянської академії, яка була першим і тривалий час єдиним вищим навчальним закладом у Східній Європі.

Викладач:

-А хто не знає імені талановитої актриси Марії Заньковецької

Учениця-Марія Заньковецька:

Народилась я в 1860 році, 22 липня в с. Заньки, Чернігівської губернії, Ніжинського повіту в старій дворянській сім'ї поміщика Адасовського.

Ще будучи пансіонеркою, я брала участь в учнівських виставах і звернула на себе увагу всіх учителів, які радили мені прохати своїх батьків до театральної школи, але, за існуючими тоді поглядами і тенденціями традиційних дворян на акторів, про се не могло бути і мови...

Учень-дослідник:

Марія Костянтинівна вийшла заміж у 18 років. Хлистов, знайомлячись із нею, прикинувся однодумцем, але після одужання насміхався з мрій дружини працювати в театрі. Він не збирався відпускати ЇЇ ні в оперу, ні в драму. Однак Марія марила театральними підмостками.

Учениця-М.З.

«Я кохалась у мистецтві, любов до сцени стала моїм життям. Я не могла більше б боротися із своїм коханням і, порвавши зо всіма своїми поступила на сцену. Перша трупа, в яку я попала, було товариство Марка Кропивницького. Се було в 1882 році».

Викладач:

Ось якою була Марія на сцені! (монолог з п’єси «Талан»).

Учень-дослідник:

У 1922 році широка громадськість відзначала 40-річчя творчої діяльності Марії Заньковецької. То ж їй було присвоєно звання народної артистки України. Промовистим було вітання від творчого колективу Малого театру Москви: «Сорок років ви були уособленням краси і поезії України. Сорок років ви проливали сльози за свою прекрасну Батьківщину, що була зв'язана і пригнічена».

Викладач:                                                                                                                                                         

Сьогодні назвали лише 4 жіночі постаті, але кожна з них-достойна дочка України. Ми повинні пам'ятати і наслідувати їхній приклад великої любові до своєї землі, свого народу. Кожен з Вас у майбутнього піде своєю дорогою, але ви ніколи не повинні забувати про тих жінок-українок, які своїми чарівними піснями, прекрасними картинами, героїчними вчинками створювали в Україні атмосферу доброти, милосердя, взаєморозуміння. Будьте такими благородними, якою була Лисавета Гулевичівна. Якщо ви в майбутньому будете займатись підприємницькою діяльністю і матимете великі кошти, роздумуючи, куди їх вкласти, згадайте про тих талановитих людей-самородків нашого краю, України, які є золотим фондом духовності, краси України. Не забуваймо, що талант-це дане від Бога та щоденна праця. Та за будь-яких обставин не пройдіть повз талант, бо це майбутнє наших дітей, нашої рідної неньки-України.

Коли ми говоримо Україна-мати, то постає образ української жінки, яка пройшла через тяжкі випробування історії, долі, і не втратила таких рис духовності і краси, як доброта, милосердя, щедрість, працелюбство, дотепність, веселість і співчуття.

IV.Закріплення знань, умінь навичок

1.Рефлексія.

Найбільш цікавим для мене було…

Я зрозуміла, що…

Я замислилась, що..

Найбільше мене вразило..

Наш урок закінчився. Дякую всім за цікаві розповіді про жінок-берегинь України. Всі ви отримаєте добрі оцінки.

V.Домашнє завдання:

Написати творчу роботу на тему «Якби я жив в часи…». 

Ваше завдання обрати  будь-кого з наших героїнь, в часи кого ви хотіли б жити.

Тема.Проблема свободи й боротьби за своє визволення в романі  «Тигролови» Івана Багряного. Аналіз роману

Мета:

освітня- дізнатися про історію переселення українців на Далекий Схід, про їх життя, культурний і національний розвиток; історію написання роману, його жанрові особливості, художню майстерність автора; навчати проводити прес-конференцію, формувати творчу особистість.

розвивальна-розвивати навички роботи в групах;

виховна-виховувати усвідомлення значення свободи для духовного розвитку людини.

Обладнання: стільці розташовані вільно; парти для «вчених» та ведучого прес-конференції, а також для учнів, які входять до складу експертної групи; на дошці плакат з емблемою прес-центру, карта Зеленого Клину, ксерокопії фотоматеріалів.

Тип уроку: комбінований

Форма уроку: прес-конференція

Учасники конференції: літературознавці, історики, літературні критики.

«Сміливі завжди мають щастя!»

Перебіг уроку

І. Організаційний момент

Учні сидять за партами (5 чоловік), на партах-таблички з прізвищами уявних «вчених» та ведучого прес-конференції; на стільцях розташувались «журналісти» учні (з цієї групи).Учні записують тему уроку в зошити.

ІІ. Актуалізація опорних знань

1. Хронологічний диктант (за життям і творчістю І. Багряного)

Назвати подію, що відбулася у зазначеному році:

           жовтень 1906 р….

У 1922-1926 рр. І.Багряний…

У 1928 р. І. Багряний написав…

У 1932 р. І. Багряний був…

У 1936 р. І. Багряний…

У 1944 р. І. Багряний…

За кордоном побачили світ романи «Тигролови» у … році.

«Сад Гетсиманський» вийшов у … році.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів

Повідомлення теми й мети уроку

(Учні записують тему в зошити)

IV.Опрацювання навчального матеріалу

Викладач. Шановні учні! Сьогодні ми з вами перегорнемо ще одну трагічну сторінку нашої історії, яка постане перед вами з роману І. Багряного «Тигролови». Нам, сучасним українцям, бракує таких яскравих, правдивих, неприкритих творів, з яких ми дізнаємося про минуле народу, його героїв. «Сміливі завжди мають щастя». Ці слова рефреном звучать упродовж всього роману і, нарешті, саме ці слова завершують його. А чи справді це так? Спробуємо дати відповідь на таке загальне проблемне питання, проаналізувавши роман Івана Багряного «Тигролови».

Уявіть собі, що головний герой роману не стверджує своє право бути Людиною. Що живе він собі тихо й затишно, ростить дітей, робить кар’єру і почувається щасливим. І він зробив би це, якби був би іншим. Але справа в тому, що наш герой народився лицарем духу, став безстрашним «тигром» у світі насильства. Саме своєю сміливістю він виборов право на життя і щастя. І наше задача в тому, щоб вияснити: про кого і про що роман І. Багряного «Тигролови»?

Спробуємо дати відповідь на поставлене проблемне питання у ході першого навчального модуля, обравши за форму його проведення-прес-конференцію. Запрошуємо до прес-центру наших молодих вчених. Прошу зайняти місця в президії(оголошуються прізвища та імена учнів).А спостерігати за ходом прес-конференції буде експертна група, яка стежитиме за регламентом, за висловлюваннями, оригінальністю ідей, розкриття проблем, оцінюватиме роботу на уроці, підбиватиме підсумки.

Журналістів прошу підготувати питання. Починаємо прес-конференцію

1-й журналіст.

Коли вперше з’явилися наші співвітчизники на Далекому Сході?

Історик.

Як свідчать історики, наші співвітчизників явилися на Далекому Сході ще у другій половині 17 століття, коли українські козаки разом з російськими земле прохідниками проникли на простори Сибіру, Далекого Сходу. Український переселенець Никифор Чернігівський розбудував оборонний пункт Албазін. У Нижньому Селегінську перебував гетьман лівобережної України Дем’ян Многогрішний. Кількість переселенців збільшилась після зруйнування Запорозької Січі. Але такі поселення - це передісторія того краю, який пізніше називатимуть Зеленим Клином.

1-й журналіст.

Хто ще з відомих українців мав до цього відношення?

Літературознавець.

Як це не дивно, але поява Зеленого Клину певною мірою пов’язана з особою Тараса Шевченка. Перебуваючи на засланні, він познайомився в Оренбурзі з генералом Унтербергом, бував у нього дома. У розмовах із Шевченком генерал високо відгукнувся про хліборобський талант українців. Ті розмови добре запам’ятав син генерала. Пізніше, коли він став губернатором Приморського краю і перед ним постала проблема організувати заселення неродючого Примор’я, він подбав перед центральною владою про безкоштовне перевезення сюди переселенців з України, сподіваючись, що саме вони зуміють освоїш неозорі землі краю. У себе на батьківщині українські селяни страждали від малоземелля, і тому їх вабили перспектива отримати безкоштовні земельні наділи на Далекому Сході.

1-й журналіст.

Як відбувався процес переселення і як про це розказує І. Багряний у своєму романі?

Літературознавець.

Переселення почалося у 1882 році. З кількох українських губерній селяни збиралися в Одесі, де вантажилися зі своїм нехитрим скарбом на пароплаві. їм судилася довга і важка дорога. Про таку подорож розповідає у романі старий Сірко-один із персонажів «Тигроловів»: „Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель - морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали... Коло Індії їх дощі обмивали-мочили, біля Цейлону вітри пекли-сушили. У Бомбеї вони воду пили, в Сінгапурі сльози лили... Китай обминали-на голому чердаку купою лежали ,пальці гризли і сльози запивали. Та віри в щастя своє щербате, і в силу свою двожильну не втрачали. Ні, ні! Отак і пливли. Здорово мандрували. А в край дикий, аж під Японію, як прибули, та на землю стали, та все його кляли-проклинали. Чи їли, чи спали-все свій край далекий, ясний споминали. Для початку з половини померли. А далі позвикали. А позвикали й зажили.

Ще й як зажили!”

1-й журналіст.

Як жилося українським переселенцям у чужому краї? Чи забагато їх було і як відбувалося їх розселення?

Історик.

Досить швидко, як тільки українці з’явилися на Далекому Сході, там піднялися села з біленьких хат, заврожаїлися поля, завелося багато худоби. Щороку прибували нові поселення, засновувалися й розросталися нові села. І ось настав час, коли поселенці з України почали складати більшість населення краю. Наприклад, у 1907 році серед жителів Приморського краю вони становили 75-80 % (показати на карті), Амурського краю - 60- 65%. Таку величезну територію на Далекому Сході, що була заселена переважно українцями, почали називати Зеленим Клином.

1-й журналіст.

Чи розвивалось культурне та національне життя народу?

Історик.

Царська влада хоч і давала поселенцям певні пільги економічного характеру, все ж чинила серйозні перешкоди національному й культурному розвитку майже півмільйона громади. Проте у 20-ті роки відбувалося бурхливе піднесення українського суспільно - політичного та культурного життя. Почали виходити часописи, у школах викладання здійснювалось українською мовою, відкрився навіть педагогічний інститут. У кількох районах державною мовою була українська.
3-й журналіст.

Під час читання цього роману ми зіткнулися з проблемою політики більшовиків щодо вільного розвитку усіх національностей, зокрема українців на Далекому Сході. Як це сталося?

Історик.

У 1932 році протягом лічених днів шляхом суворих заборон національний розвиток українського населення Зеленого Клину був фактично припинений.

Почалась інтенсивна русифікація цього краю. Одночасно розгорнулась боротьба з „кулаком” як із « класовим ворогом». А «кулак» - це добрий господар, який за довгі роки важкої і впертої праці набув елементарного достатку. В романі „Тигролови” бачимо, як родина Сірків змушена була залишити село і перебратися в лісові нетрі Сіхоте-Аліня-таким способом Сірки намагалися уникнути розкуркулення та колективізації. Протягом багатьох десятиліть українці Зеленого Клину були позбавлені можливості зберігати свою культуру, мову, традиції, оскільки не було національних шкіл, преси, радіо.

1-й журналіст.

Як були написані «Тигролови?

Літературознавець.

Іван Багряний перебував на Далекому Сході трохи більше п’яти років. Спочатку-як висланець, якому заборонили протягом трьох років проживати на Україні, а потім-як каторжанин БАМЛАГу. Задум твору виношувався ним саме під час перебування у БАМЛАГу, коли, втікаючи з концтабору, він блукав тайгою та переховувався в оселях мужніх далекосхідних мисливців-звіроловів, нащадків вихідців з України.

1-й журналіст.

У якому році народився роман та яким був його шлях до читача?

Літературознавець.

У 1943 році з великого болю за Україну й народився роман «Тигролови» (первісна назва «Звіролови»). А ще. Твір побачив світ у 1944 році. Він мав неабиякий успіх. Пізніше він з’явився в перекладі кількома європейськими мовами здобув добрі відгуки літературознавців тих країн. В 1946 році роман побачив світ у розширеному варіанті. Його друкували і читали у СІЛА, Канаді, Англії, Голландії, Франції, Німеччині. В Україні ж роман ми не знали майже ЗО років-він вийшов друком на батьківщині письменника лише в 1991 році.

1-й журналіст.

Що ви можете сказати про жанр цього роману? Ваша особиста точка зору щодо його визначення.

Літературний критик.

«Тигролови» мають усі прикмети пригодницького роману:

❖             персонажі розділені на позитивних і негативних;

❖             захоплюючий сюжет;

❖             мисливські пригоди;

❖             кохання з дівчинкою, яка зросла в умовах дикої природи;

❖             і, звичайно, happy end - щасливий кінець.

Але твір І. Багряного посідає окреме місце серед багатьох пригодницьких романів того часу, тому що він збагатив жанр глибоким аналітичними розробками і справді мистецьким відкриттями. Новаторство Багряного в тому, що він «стверджує жанр українського пригодницького роману», українець всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами.

Що ж стосується моєї особистої точки зору, то я вважаю, що основною його особливістю є те, що попри карколомні втечі, захоплюючі полювання на ізюбрів і оленів, попри сміливі й спритні лови живцем хижів тигрів, головною темою його є ніщо інше, як історична конкретика сталінської доби.

Так, я підтримую цю думку і, проводжуючи її, додам: і тайга, і люди, і події-все в цьому романі позначене тавром епохи, і саме ця історична реальність виражається через своєрідність пригод, зміни і житті професійних мисливців. Саме ця історична конкретика лежить в основі поділу героїв на позитивних і негативних (що є обов'язковою умовою пригодницького жанру). Не гонитва за скарбом, не поділ успадкованих маетностей, не пошук золота і діамантів, а саме ідеологічна позиція жене слідчого НКВС Медвина й інших представників системи по слідах ідейного супротивника.

Я додам, що історична конкретика позначалась на розв’язанні обов’язкового для цього жанру щасливого кінця. Колишній в’язень Григорій Многогрішний виходить переможцем із двобію із силами тоталітарного зла. Він не тільки зберіг своє життя, не став ще однією жертвою системи, а й укріпився духовно й тілесно, зустрів своє кохання.

10-й журналіст.

Що ви можете сказати про художню майстерність письменника?

Літературний критик.

Про художню майстерність письменника завжди говорити важко. У справді талановитого письменника, на наш погляд, ці художні засоби мають бути непомітними. Але, з іншого боку, повинні сприяти запам’ятовуванню відтворених за їх допомогою словесних образів. Що стосується роману, то тут можна знайти прикмети і традиційного, і новаторського. Із традиційних автор часто вживає епітети, наприклад, тайга у нього височенна, буйна, непролазна, зачарована. Любить він і колоритні порівняння (тайга, як африканський праліс; ліщина, мов щітка, та інше).

Я хочу додати, що у творі зустрічаються й метафори різних видів (сонце ... ткало золоті прошви на білій скатертині), часті антитези. Мова роману багата на фразеологізми, прислів’я, афористичні вислови та пісні (ні пари з уст; Бог не без милості, козак не без щастя). У творі наявні елементи драми-діалоги, монологи, риторичні окличні та питальні речення.

Окремо відзначимо ти, що належить до творчих знахідок Багряного. Оригінальним є початок у формі казки-настільки фантастично страшної, настільки й правдивої. Антитеза не лише словесна, а й образна. Два світи-один в арештантському драконівському поїзді, інший-у комфортабельному експресі. Дві України-справжня сплюндрована та ідилічна, патріархальна держава давніх українських поселенців на Далекому Сході. Чимало його образів виростають до символів. Поїзд-«дракон», шлях Григорія-шлях України, тигри в клітках-доля головного героя. Навіть прізвища автор вживає старовинні, козацькі: Многогрішний, Сірко, Мороз.

1-й журналіст.

А що відомо про сьогодення тих українців?

Історик.

Відомо, що і до цього часу по багатьох селах Далекого Сходу ще можна чути українську мову, а з появою України національне життя українців Зеленого Клину почало оживати. У багатьох містах утворились культурні центри, люди збираються, відзначають визначні дати національної історії, по-українському святкують Різдво, Великдень, насолоджуються спілкуванням рідною мовою.

V.Закріплення нового матеріалу

Рефлексія

«Сміливі завжди мають щастя»,— ці слова рефреном звучать упродовж усієї розповіді про важкий шлях Григорія Многогріш­ного. Спочатку їх вимовляє стара Сірчиха, потім повторює го­ловний герой і, нарешті, саме цими словами завершується роман. А чи справді у сміливих завжди є щастя? (учні відповідають)

VI.Підсумок уроку

Викладач.

Дякую нашим вченим за чудову інформацію Час підбивати міні-підсумок. Завдяки нашим вченим ми дізналися про історію переселення наших співвітчизників на Далекому Сході, про їх нелегке життя, проте дуже достойне, про історію появи і створення роману, його жанр, художню майстерність автора.

Так, з огляду на жанр-пригодницький роман, «Тигролови» читаються легко, але промовляють не тільки до нашого серця, а й до розуму. Силою творчої уяви автор переносить нас у віддалені часи, робить нас співучасниками подій.

Отже, розпочинаємо розмову про твір, уважне прочитання якого допомогло нам зрозуміти й осмислити події суспільного життя 30-40 років XX століття.

VI. Оголошення результатів навчальної діяльності учнів

Експертна група плідно працювала сьогодні. Слухаємо їх оцінку

(Слово надається експертній групі, яка аналізує та оцінює роботу учасників прес-конференції').

VIІ. Домашнє завдання.

1.Скласти характеристику членів родини Сірків.

2.Опрацювати біографію О. Довженка.

3.Читати «Щоденник».

Викладач

Останній лист Довженка (Василь Стус)

Прозаїки, поети, патріоти!
Давно опазурились солов'ї,
одзьобились на нашій Україні.
А як не чути їх? Немає сил.
Столичний гамір заважкий мені.
І хочу вже на затишок, і, може,
на спокій хочеться на придеснянський,
і хочеться на мій селянський край.
Пустіть мене до себе. Поможіть
мені востаннє розтроюдить рану,
побачити Дніпро, води востаннє
у пригірщ із криниці зачерпнуть.
Нехай гризуть дніпрові гострі кручі
моє зболіле серце. Хай гудуть
чернігівські просмолені ліси.
Пустіть мене в просмолене дитинство. ( 1 слайд)
Бо кожну ніч порипують бори,
і ладаном мені живиця пахне,
і дерева, як тіні предковічні,
мене до себе кличуть і зовуть.
Пустіть мене у молодість мою.
Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,
хоч крихіткою ока ухопить
прогірклу землю.

Звіхолили сни
мій день, і ніч мою, й життя прожите.                          

 Пустіть мене до мене. 2 слайд

Поможіть ввібрать в голодні очі край полинний
і заховать на смерть.

Пустіть мене -прозаїки, поети, патріоти.

(Викладач повідомляє тему, мету) (3 слайд)

Тема. Олександр Довженко-засновник поетичного кіно.

Мета:

Освітня: забезпечення умов для успішної діяльності учнів, зацікавлення навчально-пізнавальним процесом; формування свідомого ставлення до результату навчальної діяльності; реалізація інтелектуальних можливостей кожного учня; розкрити велич особистості О. Довженка; висвітлити багатогранність його таланту, творчого пошуку, розказати про його внесок у розвиток українського кінематографу.

Розвивальна: стимулювати учнів до праці над собою на прикладах із творів Олександра Довженка, формувати вміння працювати із довідковою літературою, використовувати краєзнавчий матеріал;

Виховна: виховувати почуття патріотизму, національної гідності, любов до рідної землі.

Тип уроку: урок формування знань, вмінь і навичок

Форма уроку: урок-віртуальний музей

Форма організації навчання: групова

Випереджувальне завдання: підготувати матеріали для проведення екскурсії по музею.

Представники дослідницьких груп проводять віртуальні екскурсії на теми:

І група-«Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя...»

О. Довженко;

ІІ група–Олександр Довженко і український  кінематограф;

ІІІ група–Кіноповість «Україна в огні»-«Довженкова Голгофа»

Обладнання: комп’ютер, мультимедійний проектор, екран, презентації, виставка творів О. Довженка, уривки з кінофільму «Незабутнє», «О. Довженко. Щоденник»; епіграфи до уроку

(4 слайд)

«Я син свого часу 

і весь належу сучасникам своїм…»

Олександр Довженко

ПЕРЕБІГ УРОКУ

І. Організаційна частина

Звучить музика, на мультимедійній дошці портрет О.Довженка, тема уроку

ІІ. Повідомлення теми, мети і завдання уроку

IІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів

1.Вступне слово викладача.

Сьогодні у нас незвичайний урок як за формою, так і за змістом. Адже сьогодні ми відвідуємо з вами музей видатного митця-Олександра Довженка. (слайд 5)

 Ми здійснимо подорож залами не простого музею, а віртуального.

Ви були поділені на творчі групи, і кожна отримала випереджувальні завдання.

Всі ви виступили в ролі дослідників. Кожна група підготувала свій проект.

Сьогодня на уроці пристутні:

1.Екскурсоводи, які проведуть заочну подорож по залах музею Олександра Довженка

2.Учень-актор, який озвучить уривки із «Щоденника» О.Довженка

ІV. Опрацювання навчального матеріалу

Викладач.

Олександр Довженко–унікальна особистість в українській літературі. Доля наділила його щедрим талантом, любов’ю до України, її народу, батьків, природи, літератури, кіно і живопису. Ім’я Довженка як кінорежисера відоме в усьому світові. Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня.

(6 слайд)

Запрошуємо вас відвідати наш віртуальний музей.

Перший зал познайомить з життєвим і творчим шляхом великого Олександра Довженка.

Назвою цього залу став вислів митця:

І зал (назва) «Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя...» О. Довженко (7 слайд )

Мелодія «Коли навколо ні душі..» гурт «Океан Ельзи»

8 слайд

Екскурсовод1 .Наша екскурсія-подорож бере свій початок із батьківщини Олександра Довженка-с.Сосниці, де він народився, ріс на берегах прекрасної річки Десна. Ось він про це пише так:

Довженко: «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босим по твоїх казкових висипах».

9 слайд

Екскурсовод 2. Нині у рідному селі Сосниці біля рідного дому (музеї митця) споруджено скульптуру юного Сашка-як спогад про його дитинство і юність.

10 слайд

Екскурсовод 1.10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, народився хлопчик-Сашко.

11 слайд

Дитинство проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей його земляків, їхніх житейських трагедій, свят.  Ось він згадує про це так!

12–15 слайди

Довженко. «Батьки були неписьменні. Дітей мали багато-чотирнадцять–перемінний склад, з якого залишаються двоє: я й сестра.Решта померли в різний час. І коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, і завжди, коли б я їх не згадував, в моїй уяві плач і похорон.»

16 слайд

Екскурсовод2. Із 17 років він студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році, отримав призначення у Житомир.

17 слайд

Учителювання тривало до літа 1917 р., він викладав природознавство й гімнастику, географію й фізику, історію й малювання. Потім переїжджає на роботу до Києва. Тут вчителює і навчається в Київському комерційному інституті: на економічному факультеті і стає слухачем Академії мистецтв.

Екскурсовод 1. 1917 рік (18 слайд)

Бере участь у національно-визвольній революції, захищає УНР. У петлюрівській школі старшин викладає історію й етику, за  що був засуджений більшовиками до страти. Дякуючи активній участі Василя Еллана-Блакитного був звільнений. За сприяння В.Еллана-Блакитного влаштувався до редакції газети «Вісті ВУЦВК».

(19-21 слайд)

У цьому виданні розміщував свої карикатури, шаржі, плакати, портрети, ілюстрації за підписом «Сашко». Згодом подружився з Остапом Вишнею, Юрієм Яновським, стояв біля витоків ВАПЛІТЕ. (22 слайд)

(23 слайд)

Екскурсовод 2. І де тільки доля не носила Довженка. Був і на фронті в 1920 р., і за кордоном з дипломатичною місією, а потім повернувся у м. Харків.

(24-27 слайд)

А свою кіномістецьку діяльність розпочинає в Одесі 1926 р., на кіностудії.

(28 слайд)

Екскурсовод 1.Проходять роки. Довженко натхненно працює створює ряд кінострічок. Він-класик світового кіно, його фільми є візитною карткою національного кіноматографа. Олександр Петрович поставив за своє життя 14 ігрових та документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, 2 п’єси, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць.

(29-30 слайд) Його кінопоеми «Звенигора» та «Арсенал» були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кіноматографа-першим кіно.

Екскурсовод 2. Але доля закинула визначного кіномитця до Росії, в Москву. Його визнали як радянського кінорежисера. (31 слайд)

Ось про це він пише у своєму «Щоденнику»:

(32 слайд)Довженко: «Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі, щезни убожество! Зникни ненависть!»

Екскурсовод 1. 10 жовтня 1956 р. Довженко напередодні своєї смерті написав листа до Спілки письменників України.

Довженко.«До Президії Спілки письменників УРСР. Вертатись хочу на Вкраїну.

Президіє! Допоможи мені житлом: давно його одібрано у мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного вікна бодай було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм і рідні Чернігівські землі. Що так настирливо почали маритись мені. З пошаною О.Довженко. 1956. Москва».

( Мелодія «Історія любові»)

Екскурсовод 2. Важливе місце в житті О.Довженка займали жінки .

1914 рік. Атестований учитель Довженко–викладач фізики та географії у Житомирі.

(слайд 33-34)

Тут і зустрілося майбутнє подружжя. Тут і розквітло їхнє кохання: Олександра і Варі. Але незабаром у сім’ю ввірвалася біда:якось, катаючись на човні, Варя поранила ногу. В наслідок цього нога перестала згинатися. Лікарі поставили діагноз: туберкульоз кісток.

Екскурсовод 1. Довженко лікує дружину на півдні: в Ялті, Одесі, де водночас знімає багато фільмів. Варю лікують, але лікування виявилось безнадійним. Ось тут вона вирішила відпустити свого коханого.

Варвара любила його ніжно, а коли Олександр покохав іншу - то вона відсторонилася, аби Олександр Петрович був щасливий.

Перша дружина пішла від митця, щоб не обтяжувати його своєю хворобою. Ось вона пише йому лист.

(слайд 35)

Варвара: «Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Ти йдеш у велике мистецтво. Тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому втомлений, маєш відпочить душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. Не тривожся за мене, любий! Залишаю тебе свідомо.  Я житиму до останнього подиху з тобою в серці, в спогадах, думках і снах. Вірю, що ти створиш багато прекрасного, доброго і вічного. В мене одне прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем. Прощай! Твоя навіки Варвара Довженко!»

(36 слайд)

Екскурсовод 2. Трагедія унікальної жінки, яка з 16 років до останнього подиху кохала Довженка, нині маловідома. Її життя, її кохання, її свята вірність гідна того, аби про неї розповіли нинішнім поколінням.

(37-41слайд)

Екскурсовод 1. Як віхола увірвалась у життя О.Довженка зустріч з молодою, з красивою, уже знаменитою актрисою Юлією Солнцевою. Це трапилось 1928 р. Зустріч з Довженком на зйомках фільму «Буря» змінила долю молодої актриси. Незабаром вона стає його другом і громадянською дружиною.

(42-43слайд)

Мелодія («Веселі часи,брате, настали..»)

Екскурсовод 2. Український режисер був захоплений сучасною темою. Він створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу. Повернувшись на батьківщину із закордонного відрядження, режисер взявся за тему індустріалізації, яку запропонувало йому керівництво «Українафільм». Результатом став фільм «Іван»-найсуперечливіший фільм Довженка, який відняв у нього більше року життя.

(44 слайд)

Екскурсовод 1. На Україні цей фільм зустріли неприязно, і режисер був змушений переїхати до Москви, щоб не відчувати себе одіозною фігурою.

Опинившись у Москві, Довженко пішов режисером на «Мосфільм», тоді ще студію «Союзкіно».

На початку 1933 року український письменник подав заявку на фільм про Далекий Схід. Заявку затвердили.

(45 слайд)Сталіну фільм «Аероград» (1934) сподобався, і в січні 1935 Довженка нагородили орденом Леніна. На зустрічі членів Політбюро з кінематографістами Сталін кинув репліку в бік Довженка: «За ним борг-український Чапаєв». І в 1939 році на екрани вийшов фільм «Щорс», а в 1941 році режисер отримав за нього Сталінську премію першого ступеня.

(46 слайд)

Екскурсовод 2. Незважаючи на втому і нещодавно перенесену хворобу серця, Олександр Петрович не збирався відпочивати. Він першим з майстрів кіно надів військову форму. Довженко очолив фронтову кінознімальну групу.

(47-48 слайд)

Екскурсовод 1.У 1940 р. Довженко став художнім керівником новоствореної Київської кіностудії, але через те, що не міг знімати під диктовку, після війни був викинутий за націоналізм з кіностудії.

Екскурсовод 2. Окрема сторінка спадщини Довженка-його «Щоденник». Записи в ньому почав робити 1941 р., а з березня 1942 р. вони стають регулярними і тривають до останніх днів. 

(49 слайд)«Щоденник»–це промовистий документ страшної дoби тоталітаризму. Biн допомагає краще зрозуміти літературу цього періоду, її специфіку, драматизм долі багатьох українських митців

Екскурсовод 1. У липні 1941 року разом з дружиною письменник був евакуйований на Схід, до Уфи. (50 слайд)

Потім їх перевезли до Ашгабаду, куди була переміщена Київська кіностудія. Довженко просився на фронт, адже він був не тільки кінематографістом, але й досвідченим журналістом.

(51 слайд) У лютому 1942 року в званні полковника його відправили на Південно-Західний фронт.

(52-55 слайд)

Екскурсовод 2. Друга світова війна відкрила Довженкові очі-він уже не чув ніяких пересторог і написав свою геніальну «Україну в огні». Рукопис потрапив до рук Сталіна, і в долі Довженка відбулася кульмінаційна життєва драма - його вислали на безвиїзне проживання до Москви.

З кінця 40-х і до середини 50-х-український кінорежисер працював викладачем ВДІКу. (56 слайд)

(57-59 слайд)

Екскурсовод 1. На початку 50-додалися українському письменнику життєві труднощі. Сестра Довженка згадувала: «Сашко жив дуже бідно. У нього ніколи не було грошей. Він носив п’ятнадцять років одну шубу, сірий костюм, який йому Юля штопала часто». Його не чіпали ці труднощі. Але на гроші йому було байдуже. У нього загострювалася хвороба серця. Довженко майже постійно відчував себе хворим.

(60-61 слайд)

Екскурсовод 2. Восени 1951 Олександр Петрович поїхав до Каховки на будівництво греблі. Побачене настільки вразило художника, що він вирішив поставити фільм про це будівництво та його людей. Але поставити картину український кінорежисер не встиг.

(62-65 слайд)

Екскурсовод 1. Помер видатний класик світового кінематографу у ніч на 25 листопада 1956 року.

Похований на Новодівичому кладовищі Москви, ділянка № 3.На могилі написано по-російськи: «Умер в воскресенье». Більшість людей, які приходять до нього, читають останнє слово як «воскресіння».

2 зал «Довженко і кінематограф»

( 1 слайд)

   «Мені хотілося розсунути рамки екрана,

(2 слайд)                                     відійти від шаблонної розповіді і заговорити,

     так би мовити, мовою великих узагальнень»

Викладач. А наша екскурсія продовжується. Запрошуємо вас до другого залу, який називається «Довженко і кінематограф». (3 слайд)

(4 слайд) Олександр Довженко з дитинства був неперевершеним мрійником і фантазером. Та й зрілим уже майстром, як писав Остап Вишня, «..завжди він говорив не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде..». Мріяв усю землю перетворити на розкішний квітучий сад. Для початку посадив фруктові сади на Київській кіностудії та на Мосфільмі.

Його називали «живим акумулятором ідей». Умів розповіддю захопити слухачів, був надзвичайно артистичною людиною. Скрізь бажав втрутитися. Мав пристрасть усе перебудовувати і змінювати.

Це-Олександр Довженко-кінорежисер, сценарист, письменник, художник, публіцист. (5 слайд)

Мелодія («Просто мені», гурт ОЕ)

(6 слайд)Екскурсовод 1. У 32-річному віці Довженко після однієї ночі круто змінив життя, переїхавши до Одеси. Чим було кіно на початку ХХ століття? Живими картинками, балаганом і тільки. Йому «вчитися було ніколи і ні в кого». Спочатку сценарист, потім-режисер, актор, він впроваджував в українське кіно метод Гріффіта, американця, який вперше показав обличчя героя крупним планом. Довженко не тільки психологізував кіно, а й опоетизував його.

(7 слайд)

Екскурсовод 2. 1926 рік-переломний у творчій долі О. Довженка. Юрій Яновський, тоді головний редактор «одеського Голівуду», залучає до роботи на ній і О. Довженка. Того ж 1926 року Довженко створив за своїми сценаріями перші фільми: короткометражні комедії (8 слайд)«Вася-реформатор» і (9 слайд)«Ягідка кохання». Звісно, то були ще учнівські роботи

(10 слайд)

Екскурсовод 1.1927 рік виходить стрічка «Сумка дипкур’єра», яка засвідчила про неабиякі мистецькі здібності режисера.

(11 слайд)

Екскурсовод 2. У 1928 році з’явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання і світову славу: з успіхом обійшовши екрани багатьох країн світу. На нього звернула пильну увагу тодішня мистецька зарубіжна громадськість. У кінематографі Довженко виробив свій стиль: ставити фільм самому, за власним сценарієм, і цей фільм має бути односерійним. Усі ці триєдині вимоги режисер повністю втілив уже в кінофільмі «Звенигора», творі наскрізь поетичному

Довженко. «Це одна з найцікавіших робіт. Я зробив її якось одним духом-за сто днів–в той час, коли кіносценарії пишуться і кінокартини ставляться роками».

Екскурсовод 1. Це був перший справді національний кіновитвір, яким закладено основи українського кіномистецтва. Так почалася епоха у світовому кіно. Висока культура може постати як продовження і розвиток минулого. Саме тому в «Звенигорі» й показано Україну від прадавніх часів аж до наших днів.

(12 слайд)

Екскурсовод 2. Наступний фільм «Арсенал» було створено в 1929 році за власним сценарієм режисера вже на Київській кіностудії, куди  перебрався О. Довженко, і яка нині носить його ім’я. І щороку квітне яблуневий сад, посаджений руками митця.

(13 слайд)

Екскурсовод 1. Світову славу О. Довженкові приніс його останній німий фільм «Земля». (Слайд 14)

Екскурсовод 2.1930 р. з цими фільмами режисер їде в Берлін, Париж, Лондон, де з аншлагом відбувається перегляд. Преса сотнями статей захлиналися від високих оцінок. Режисер має намір їхати в Голівуд, зустрічатися з Чапліном, але влада перешкоджає цьому. Митець отримує запрошення від паризької кінофільми, але, не уявляючи себе поза Україною, повертається додому. Натхненний на Заході звуковим кольоровим широкоформатним кіно, він прагне творити своє кіно, однак розвернутися не дають.

(15-17 слайд)

Екскурсовод 1. Кінофільм «Земля» інакше було сприйнято в Москві, тріумф цієї геніальної стрічки там був короткочасним. Партійними ортодоксами його трактовано як націоналістичний, шкідливий, бо надає перевагу біологічному над соціальним. Задля збереження свого творчого кредо митець мусив робити відповідні висновки.

Його далі шельмують і переслідують. У 36 років-це хвора на серце, надломлена людина. Щоб якось жити, змушений знімати фільми на замовлення, далекі його душі, хоча теж високохудожні.

(18 слайд)

Екскурсовод 2.1932 рік. Олександр Довженко з великим зусиллям створює свій перший звуковий фільм «Іван», який з’явився на екранах. Хоча це був фільм на актуальну тоді тему індустріалізації, та автор зробився ще більш невгодним для партійних наглядачів за мистецтвом.

О. Довженко перебирається до Москви, а потім–на Далекий Схід. Там збирає матеріал для майбутнього свого фільму: знайомиться з Сахаліном, тайгою, рікою Амур.

(19 слайд)Наслідком цієї романтичної подорожі став фільм «Аероград», що відповідає замовленню влади.

(20 слайд)

Екскурсовод 1. У 1939 році на київській кіностудії з’являється фільм О. Довженка за його ж сценарієм «Щорс»-про червоноармійського комдива, який мужньо загинув у боях з Армією УНР. Виконанням замовлення «на горі» були задоволені. Довженка залучають до важливих комісій і делегацій, відправляють на Західну Україну (21 слайд)знімати кінохроніку «Звільнення». Все це свідчить про офіційну реабілітацію митця.

(22-26 слайд)Екскурсовод 2. У 1943 році Довженко завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив друкувати і ставити за нею фільм. Страшний удар для митця! Але «Мовчки впасти і вмерти» він не хотів. Натомість створює  (слайд 27)«Повість полум’яних літ», яку 1961 р. екранізує Юлія Солнцева, то був своєрідний другий варіант «України в огні», в якому, щоб не дратувати можновладців, знято всі «гострі кути».

Екскурсовод 1. У повоєнний час Довженкові не дозволяють вертатися в Україну. Він працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає у ВДІКу, читає лекції на режисерських курсах.

(28 слайд)Екскурсовод 2.1948 році Довженко пише п’єсу «Життя в цвіту», за якою невдовзі знімає красивий, ідеологічно правильний, але неправдивий в основі своїй фільм «Мічурін».

Митець одержить за нього Державну премію, яка означала офіційну реабілітацію Довженка після «України в огні».

Екскурсовод 1.

До спогадів про дитячи роки Довженко вперше звернувся у 1942 році. Повість «Зачарована Десна» була завершена в 1955 році. Довженко називав її автобіографічним кінооповіданням.

(слайд 29)

Екскурсовод 2.

Кіноповість «Зачарована Десна» була екранізована в 1964 році Юлією Солнцевою.

(30-31 слайд)

Екскурсовод 1. Олександра Петровича магнітом тягнуло в Україну, насильницька ізоляція від рідного народу ставала дедалі нестерпнішою. Тому заходився працювати над новим кіносценарієм і кіноповістю «Поема про море» - йому випала можливість виїхати у довготривале творче відрядження на будівництво Каховської ГЕС.

Довженко домагався дозволу ставити фільм «Поема про море» на Київській кіностудії. Це був би черговий «офіційний» фільм. Але не встиг…

(32 слайд)

Фільм завершить Юлія Солнцева, а 1959 року митцеві посмертно присуджена Ленінська премія. (33 слайд)

3 зал. Кіноповість «Україна в огні»-«Довженкова Голгофа» (1 слайд)

«Україна в огні»-це правда,

(2 слайд)                                                        покрита і замкнена моя правда.

 (3 слайд)      Про напад і його лихо...» О. Довженко

(слайд 4)

Викладач. Кіноповість "Україна в огні" була розпочата в часи відступу Радянської армії. Довженкознавці вважають, що задум написати сценарій про покинуту ворогам Україну в Довженка з'явився тоді, коли він довідався про здачу німцям Києва. (слайд 5)

У повному обсязі текст кіноповісті виринув із спецхранів лише кілька років тому, та й то, виявляється, Довженко все-таки згладжував кути й в основний текст не потрапило багато цікавих епізодів, які мали виразний антирадянський і антисталінський характер.

Мелодія («А якби не було війни..»)

(6 слайд)

Екскурсовод 1. «Україна в огні» в життєвій і творчій біографії О. Довженка посідає особливе місце. 31 березня 1942 року митець створює публіцистичний нарис «Україна в огні». Твір був написаний на матеріалі народного горя, хоча автор добре знав про заборону Сталіна писати про відступ Радянської Армії.

(7 слайд)

Довженко. «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую відступ, я бачу довгі-довгі дороги і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач. Плакала Україна. Вона плакала, гірко ридала, свою долю проклинала».

(8 слайд)Екскурсовод 2. Над кіноповістю Олександр Довженко працював протягом року: влітку 1942 року він скомпонував перші варіанти кіноповісті, а у 1943 році завершив роботу. Так само швидко був знятий фільм, але замість визнання і вдячності кіноповість та фільм були осуджені й заборонені. Фільм взагалі не вийшов на екрани (досі його єдиний примірник знаходиться в архівах московського держфільмофонду), а кіноповість уперше опублікована вже після смерті письменника у 1966 році. Майже за всі фільми О. П. Довженка критикували, але такого терору, такої тотальної наруги, як за «Україну в огні» він ще не зазнавав.

(9-10 слайд)

Довженко. «Сьогодні роковини мoєї смертi. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене 6уло порубано на шмаття і окривавлені частини мoєї душі 6уло розкидано на гань6у і поталу на всіх з6орищах. Усе, що 6уло злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої милості» .

Екскурсовод 1. Так написав митець у «Щоденнику» після заборони «України в огні» .

Довженко. «Написав я «Україну в огні» з огненним 6олем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю...». (11-12 слайд)

«Моя повість «Україна в огні» не вподо6алася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постанови... Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо.  Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика... Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критичними висловлюваннями...».

(13 слайд) Екскурсовод 2. Андрій Малишко якось розповів О. Довженку про свого бойового побратима, який під час відступу провів ніч з українською дівчиною і тепер марить нею, прагне після війни до неї повернутися, одружитися, але не пам'ятає ні назви села, ні прізвища дівчини, ні імені, пам'ятає лише причілок хати, перелаз і мальви. Довженка надзвичайно зацікавило таке романтичне спонтанне кохання, він хотів зустрітися з солдатом, але той уже загинув. Зате в "Україні в огні" кінорежисер надзвичайно вдало використав майже неймовірну життєву ситуацію.

(14 слайд)

Екскурсовод 1. Твір писався швидко, великими шматками, адже матеріалу було доволі. Довженко читав до опівночі «Україну в огні» Хрущову. Бачив його захоплення твором, але не вірив самому собі, бо знав, що в кіноповісті є критичні місця, тому перепитував, чи не варто злагодити деякі гострі моменти, на що Микита Сергійович відповів, що не злагоджувати, а ще більше загострити треба. Та думка Хрущова швидко змінилася…

(15 слайд) Екскурсовод 2. Сталін висловив своє негативне ставлення до нового твору Довженка. В січні 1944 р. скликано навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП(б), на якому затавровано Довженка як «куркульського підспівувача», «ворожого політиці партії та інтересам українського й всього радянського народу».

(16 слайд)

Екскурсовод 1. За моральною розправою не забарилися й організаційні заходи-Довженка виведено зі складу комітетів і редколегій, вдруге звільнено з посади художнього керівника Київської кіностудії (вперше це сталося 1941 р.). А щоб дати йому можливість «виправитися», «покаятися»-назавжди вислано з України. Для нього це було найжорстокішим покаранням, відтоді він постійно почуватиметься «українським ізгоєм». (сторінка із Щоденника)

(17 слайд)

Довженко. «Я почуваю себе на грані катастрофи... так мені нестерпно тяжко на душі... Мене одцуралися всі. Вся Україна. Я в повному остракізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна? Що ж я зробив таке? Яке зло? Кому? О прокляті, прокляті прикажчики, душителі, братовбивці! Ви замучили, нащо ви замучили мене?»

(18 слайд)

Екскурсовод 2. У кіноповісті письменник звертається до найтрагічніших сторінок із історії Великої Вітчизняної війни-до її початку та відступу радянських військ на схід. (19 слайд)

Екскурсовод 1. На прикладі одного села Довженко описав усі жахіття, що пережило мирне населення під час війни.

(20 слайд)

Розбиті вокзали, зруйновані міста, спалені села. Руїна не тільки в містах і селах, а й в душах людей. За час окупації вони побачили стільки бруду, стільки болю пережили. Навіть ті, хто вижив фізично, не міг уникнути моральних травм. Довженко показав, що війна-це бруд і чистим з нього не виходить ніхто. А ця війна набула масового злочину.

(21слайд)

Екскурсовод 2. Особливо важка доля чекала на жінок та дівчат. Без чоловіків їм важко працювати на полях, їхні будинки палили, родини вбивали, над ними знущалися німецькі солдати. Багато з цих жінок, дівчат могли б утекти ще до приходу завойовників, та їх переконували, що наша армія ніколи не відступить і не віддасть їх село ворогам.

(22слайд)

Екскурсовод 1. Над ними знущалися окупанти і часто зневажали свої. Ці жінки змушені були пережити не тільки фізичний, а й душевний біль. Але вони зберегли віру в завтрашній день.

(23 слайд) Екскурсовод 2. У центрі твору історія однієї родини. Довженко вибрав для них особливе прізвище. Цим він пов'язав сучасних йому українців зі славними предками-запорожцями. Як колись запорожці, стали сини Лавріна та й він сам на захист рідного народу та своєї землі

(24 слайд) Екскурсовод 1. Лаврін Запорожець–батько 5 синів і дочки. Він виховав їх так, що міг гордитися кожним. Уже в перші дні війни Лаврін втратив молодшого Саву, Іван став бійцем, Роман-партизаном. А сам Лаврін разом із дружиною та дочкою залишився під владою німецьких окупантів.

25 слайд Екскурсовод 2. Щоб врятувати односельців, Лаврін стає сільським старостою, й погоджується на співпрацю з німецькою владою. Переправляв до партизан повідомлення, залишаючи  німецькі війська без продовольчої підтримки. Намагався врятувати і людей, яких відправляли до Німеччини на роботу.

26 слайд Екскурсовод 1. Німецькі солдати й, особливо, німецьке командування знали, в яку країну вони прийшли. У цій війні їм обіцяли багаті землі і працьовитих людей за рабів. За цією винагородою більшість із них і йшли.

(26 слайд)

27 слайд Екскурсовод 2. Олеся Запорожець була втіхою і гордістю своєї родини. Коли в Україну приходить війна, Олеся зважилась на незвичний, здавалося, для дівчини крок. Та, як бачимо, ця зустріч і несподіване почуття допомогли і Олесі, і Василеві.

28 слайд (уривок з фільму «Україна в огні»)

Вустами Олесі говорить Довженко про високе призначення жінки:

«...сила жінки в тому, щоб зберегти і продовжити життя. Ми, жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ».

Усі дійові особи-люди однієї епохи, воєнного лихоліття, але різняться своїми ідеями, життєвою метою. Лаврін Запорожець, Олеся, Христя, Кравчина-прагнуть вижити, перемогти ворога. Старий фон Крауз, Людвіг-завоювати, загарбати, підкорити. Заброда-пристосуватися, прислужитися, помститися.

29 слайд Екскурсовод 1. Заключна сцена твору теж досить символічна-у сплюндрованій ворогом Тополівці знов зібралися Запорожці. І ця сцена, незважаючи на всю свою трагічність, пройнята оптимізмом, адже, як кажуть, «козацькому роду нема переводу». 

(30 слайд)Екскурсовод 2. З любов'ю до рідної землі, з болем за неї писав Олександр Довженко кіноповість «Україна в огні», залишивши нащадкам згадку про страшні сторінки нашої історії. І хоч твір довго чекав свого читача, але тепер він повернувся до нас після довгих років замовчування і відкрив нам Олександра Довженка зовсім з іншого, нового боку.

Тому кіноповісті судилося друге життя…

(31-32 слайд)Екскурсовод 1. У 1966 році фільм "Україна в огні" був поставлений дружиною Довженка-Юлією Солнцевою, через десять років після смерті автора.

Екскурсовод 2.Фільм скупий, але такий виразний в деталях. Він поєднує чорно-біле і кольорове зображення так, як поєднуються світлі і темні смуги у житті. А в найважливіші моменти все оточуюче зникає-залишаються тільки двоє. (33 слайд)Чи закохані Василь та Олеся, щемливо-ніжні у своєму білому весільно-невесільному одязі, (34 слайд)чи батько із Забродою, (35 слайд)чи син із матір'ю, яку повісили фашисти. Сюжет не спиняється ані на хвилину-(36 слайд) загальні плани бойових дій чи розграбованого і спаленого села, (37 слайд)великі плани обличчя-Олесі, що проводжає останніх воїнів, (38 слайд)Христі, що проклинає у вагоні полонених, фашистів, що готові їсти українську землю...

(39 слайд)Екскурсовод 1. Юлія Солнцева зняла фільм під іншою назвою-«Незабутнє», змінила прізвище головних героїв... Фільм вийшов хороший, правдивий, але суперечливий.

Зараз неможливо сказати якою б зняв сам Довженко «Україну в огні», був би задоволений результатом чи ні?? Щоб ми зараз не говорили–все це буде лише наші думки. А робота Солнцевої–ось вона.. Простягни руку, увімкни фільм і доторкнись до світу, в який Довженко вклав не стільки фізичної праці, скільки болі за рідну Україну..

40 слайд (уривок з буктрейлера «Україна в огні»)

Екскурсовод 2. Юлія Солнцева для зйомки кінофільму ретельно підбирала акторів. І не помилилася…

У фільмі знялися відомі українські актори :

(фото акторів)

Зінаїда Дехтярьова-у ролі Тетяни Чабан               41 слайд

Євгеній Бондаренко-у ролі Петра Чабана             42 слайд

Ірина Коротков-у ролі Олеся                                     43 слайд 

Юрій Фісенко – у ролі Василя Кравчини             44 слайд

Георгій Тараторкін-у ролі Івана Чабана            45 слайд 

Світлана Кузьміна-у ролі Христини                  46 слайд

І багато інших прекрасних акторі                 47-48 слайд

Викладач(49 слайд) «Україну в огні» називають «Довженковою Голгофою». Голгофа – це череповище, гора на якій було розіп'ято Ісуса Христа.

А що говорить сам Довженко в «Щоденнику» про це?

Довженко.«31 січня 1944 р. було скликано спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП(б), на якому і розпинали Довженка. Після засідання друг Берії, режисер Михаил Чіаурелі, повчав О. Довженка: "Ти вождю пожалів 10 метрів плівочки. Ти жодного епізоду в картинах йому не зробив. Пожалів! Не хотів зобразити вождя! Гордість тебе заїла, от і погибай тепер...".

                      V.Закріплення знань, умінь та навичок

Наша віртуальна екскурсія дійшла кінця. Що ж ви запам’ятали з цієї подорожі?

1.Рефлексія

Вправа «Незакінчене речення»

На сьогоднішньому уроці ми...

Я зрозуміла, що...

Найбільш цікавим для мене було...

Я взяв для себе корисне...

Я замислилась...   

Я б хотіла ще попрацювати над...

Я вважаю, що...

Найбільш мене вразило...

    

VI.Підведення підсумків уроку. Оцінювання знань учнів

Отже, ми сьогодні з вами познайомилися с біографією О.Довженка, і з його творчим доробком. Із режисерською діяльністю, про роль «України в огні» в його житті.

Всі ви сумлінно попрацювали над випереджувальним завданням, опрацювали багато матеріалу, досліджуючи життя і творчість видатного митця.

 Всі одержуєте оцінку 11балів, учні, які відповідали періодично-9 і 8 балів.

VII. Домашнє завдання

Прочитати кіноповість «Україна в огні», скласти асоціативний кущ на тему «Творчий шлях Олександра Довженка».